Уголос й пошепки звертаємось до Бога,
Молитви шлемо в сині небеса,
Бо вже від сліз людських земля волога
І стогне важко, ховаючи синівськії тіла.
Благаємо невпинно щодень Бога,
А він мовчить... Немов не чує нас.
Сирени виють - знов тривога,
До бою лине ввись наказ.
Ракетами розстріляна весна...
І літо спалене разом із пшеницями.
Голосить уже й осінь - сльози ллє щодня,
Несила їй дивитись, як ридають мами.
Одні в тривозі ніч та день
За тих, що у окопах в сонце й непогоду.
Чекають другі хоч яких вістей
В надії, що сини повернуться додому.
Завіса, сіра синь небесну вкрила,
Дощем вмивається обвуглена земля.
Летить до Господа молитва людська, щира
Чи доліта?. Чи по дорозі десь зника?
Хіба не чує Бог благань тих й молитов,
Що з болем з уст людських злітають.
Ідуть важкі бої, летять ракети знов,
Свіжі могили і хрести у небо споглядають.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961410
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.09.2022
автор: Діляра Едже