Всегда есть большая история,
что залегает на глубине –
так лежит в реке, затаившись,
гигантский сом –
таким пугают сельских детей, –
так возле глыбы среди потока
закручивается порог.
Камень, обросший сплетнями, как водорослями –
каждый хвастается, что доплыл до него,
коснулся.
Но никто не нырял глубоко, никто
не видел основы, врастания.
Застывшее время придорожных приютов.
Тени долгих разговоров повисли под потолком.
Бражники, "мертвые головы", натужно
бьются в густой паутине,
будто вот-вот заговорят по-человечески.
И трава на обочинах такая высокая и мокрая,
что можно в ней утопиться.
Как в пасхальных колоколах,
отдаётся в детях отвага, годами
проповеданная трусом.
И везут их мимо, внезапно взрослых,
в пропитанных кровью каталках.
Но всегда есть большая история,
чёрная тонкая ветвь,
привычка ощущать ветер, беспокойство,
рассекать дыхание своим появлением,
ударять в лицо,
затем прижиматься, гладить.
Колючая. Важная.
Большая и малая,
всякий раз своевременная история,
что выворачивает пространство,
как рукав во тьме.
Но любовь, как лампа
на письменном столе невротика:
сердито мигает всю ночь
и не гаснет.
Нежная осень со светом ломким.
Дни чуткие, притихшие,
как люди после ночного примирения,
истощённые страстью.
Мелкие несобранные яблоки на земле
стынут, как семя на животе.
Больше всего люблю
твоё горло –
светлую дорогу уязвимости,
которую неудержимо хочется
перерезать.
(Перевод с украинского)
+ + +
Завжди є велика історія,
що залягає на глибині –
так лежить у ріці, зачаївшись,
гігантський сом,
яким лякають сільських дітей,
так до брили серед потоку,
закручується поріг.
Камінь оброслий плітками, як водоростями –
кожен хвалиться, що доплив до нього,
торкнувся.
Але ніхто не пірнав глибоко, ніхто
не бачив основи, вростання.
Застиглий час придорожних притулків.
Тіні довгих розмов повисли під стелею.
Бражники, "мертві голови", натужно
б'ються в густій павутині,
ніби ось-ось заговорять людською.
І трава на узбіччях така висока й мокра,
що можна у ній втопитися.
Як у великодніх дзвонах,
відлунює в дітях відвага, роками
проповідувана боягузом.
І везуть їх повз, раптово дорослих,
у просякнутих кров'ю ношах.
Але завжди є велика історія,
чорна тонка галузка,
звична чути вітер, неспокій,
розтинати подих своєю появою,
ударяти в обличчя,
потім тулитися, гладити.
Колюча. Важлива.
Велика мала
щоразу навчасна історія,
що вивертає простір,
ніби рукав у пітьмі.
Але любов, як лампа
на письмовому столі невротика:
сердито блимає цілу ніч
і не гасне.
Ніжна осінь зі світлом ламким,
і дні чутливі й принишклі,
як люди після нічного примирення,
виснажені пристрастю.
Дрібні непозбирані яблука на землі
стигнуть, наче сім'я на животі.
Найбільше люблю
твоє горло –
світлу дорогу вразливості,
яку нездоланно хочеться
перерізати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961533
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 01.10.2022
автор: Станислав Бельский