Нехай нам зорі падають в долоні,
Хай світ усім померкне від ося́ю!
Занадто довго бу́ла у полоні
Жахливих снів... Нарешті знов зітхає!..
Завжди в ній кра́си кришталеві кра́ші
Й зірвавша зливи першая ожина,
Осінній лід тремтить у ніжній чаші
Вогню латаття, папороті, кмину...
Зрівають сте́пи буйноквіттям тра́ву,
Стрімке пові́ння розлилось буянням...
Ми, врешті-решт, ніби сузір'я права!..
Вся Україна гине у коханні!..
Кохає світ, що радий повернути
Свої долоні в відданій повазі!
Кохає тих, що нам вже не забути,
Які відда́ли честь, життя відразу...
Кохає кожне Божеє створіння,
Забуте... не спаплюжене ордою...
Кохає навіть кожнеє каміння...
Окрім снарядів, знищення та бою...
Зітхає, бо підтримується світом
Супроти сатанинського поріддя.
Бодай життя Вам лиш за Заповітом!
Нехай кохана далі лише квітне!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961628
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.10.2022
автор: Володимир Науменко