На ранок мара опівнічна розтане.
Та доки ще можеш – рости!
Допоки ще душі ворушать вустами
й тріпочуть козацькі хрести,
і оком настирним просвердлює місяць
покинутий цвинтар сільський,
й заклятого ворога воїни місять, –
пускай в кожнім серці ростки!
Нескорена вдаче, наш духу козацький,
не жеврій – палай, проростай!
Противник, повержений, точиться задки –
так боєм гартується сталь!
Під Гардом стриножено бісову зграю,
проріджено ріки орди.
В бійцях із глибин, крізь епохи зринають
міцні запорозькі роди.
Над степом, над Бугом вогнем
проступає
паланка в кордонах старих.
Наш дух – чи не з найнеосяжніших таїн –
страшний неприборканий рик
прибузької сарни, який від початку
у лицарях наших не стих.
Застигла косуля на давній печатці*.
Двигтять неспокійно хрести.
© Сашко Обрій.
* печатка Бугогардівської паланки Запорізької Січі.
18.08.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963540
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2022
автор: Олександр Обрій