«Якби я міг – своє віддав би серце!»
Ридав дідусь: онучки вже нема…
Її душа – пташиною озветься
До двох старих, згорьованих примар.
Яке життя без світлого дівчатка?
Все б віддали – її вернути б сміх!
Вкладали б ляльку з нею в кухні спати,
Осиротіли старики… самі….
Війна затято світ дитячий косить,
А небо – плаче… Як же, люди, так?
Вам Бог послав таку розкішну осінь…
Та сіє смерть кимсь посланий літак.
Ворожі кулі стугонять сердито,
Як змії, коло дівчинки сичать.
А як вона хотіла й мала жити!
Наївне, чисте, лагідне дівча.
Та не судилося. Зчорніла Україна,
Вона дітей ростила на любов.
Впаде на ката гнів за кров невинну –
Бо янголят бере до себе Бог.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963740
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2022
автор: Білоозерянська Чайка