Покохав козак

         Покохав  козак

Покохав  козак  панянку  на  свою  біду,
Краще  б  вибрав  в  залицянки  дівчину  просту.
Та  любов,  сліпа  полуда,  очі  закрива,
Ходить  він,  як  та  приблуда,  у  вікна  загляда.

Покохав,  нетяга,  ляшку,  наче  сам  не  свій,
Ох  і  буде  ж  тобі  тяжко,  сокіл  молодий!
У  кляшторі  католицькім  вивчилась  вона,
І  обманом  єзуїтським  вся  наповнена.

Покохав  шляхтянку  хлопець  і  утратив  сон,
Та  побрать  її  не  може,  не  велить  закон.
Викрав  би,  сховав  красуню  –  ніхто  не  знайде,
Та  вона  уже  з  магнатом  під  вінець  іде.

Запекла  страшна  образа  душу  юнака,
Скочив  на  коня  одразу  і  на  весілля.
Вирвав  саму  гарну  квітку  з  шлюбної  фати,
Полетів  у  слід  за  вітром,  де  його  знайти?

Полетів  на  Січ  до  Хмеля,  у  широкий  луг,
Там  тепер  його  оселя,  там  найкращій  друг.
Бо  не  личить  козакові  та  сліпа  любов,
Від  якої  надаремно  закіпає  кров.

Іншу  долю  собі  вибрав  лицар  степовий,
Від  всілякої  напасті  землю  боронить.
У  червоному  жупані,  шапці  смушевій,
Наліта  на  воріженьків,  як  той  буревій.

Рідна  Січ  йому  за  матір,  батько  –  отаман,
Позабулося  кохання  –  марево,  обман.
Час  звитягу  здобувати  у  лихім  бою,
А,  як  Бог  дасть,  ще  зустріне  чорнобровую.

Тільки  побратими  –  браття,  військо  низове,
З  ними  хоч  в  огонь  і  в  воду,  всюди  він  піде.
Тільки  люлька  –  носогрійка  та  надійний  кінь,
Гостра  шабля  його  жінка,  що  завжди  при  нім.

Покохав  козак  панянку  на  свою  біду,
Краще  б  вибрав  в  залицянки  дівчину  просту.
Та  любов,  сліпа  полуда,  очі  закрива,
Ходить  він,  як  та  приблуда,  у  вікна  загляда.

Покохав,  нетяга,  ляшку,  наче  сам  не  свій,
Ох  і  буде  ж  тобі  тяжко,  сокіл  молодий!
У  кляшторі  католицькім  вивчилась  вона,
І  обманом  єзуїтським  вся  наповнена.

Покохав  шляхтянку  хлопець  і  утратив  сон,
Та  побрать  її  не  може,  не  велить  закон.
Викрав  би,  сховав  красуню  –  ніхто  не  знайде,
Та  вона  уже  з  магнатом  під  вінець  іде.

Запекла  страшна  образа  душу  юнака,
Скочив  на  коня  одразу  і  на  весілля.
Вирвав  саму  гарну  квітку  з  шлюбної  фати,
Полетів  у  слід  за  вітром,  де  його  знайти?

Полетів  на  Січ  до  Хмеля,  у  широкий  луг,
Там  тепер  його  оселя,  там  найкращій  друг.
Бо  не  личить  козакові  та  сліпа  любов,
Від  якої  надаремно  закіпає  кров.

Іншу  долю  собі  вибрав  лицар  степовий,
Від  всілякої  напасті  землю  боронить.
У  червоному  жупані,  шапці  смушевій,
Наліта  на  воріженьків,  як  той  буревій.

Рідна  Січ  йому  за  матір,  батько  –  отаман,
Позабулося  кохання  –  марево,  обман.
Час  звитягу  здобувати  у  лихім  бою,
А,  як  Бог  дасть,  ще  зустріне  чорнобровую.

Тільки  побратими  –  браття,  військо  низове,
З  ними  хоч  в  огонь  і  в  воду,  всюди  він  піде.
Тільки  люлька  –  носогрійка  та  надійний  кінь,
Гостра  шабля  його  жінка,  що  завжди  при  нім.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963829
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2022
автор: Костянтин Вишневський