Втекли всі інші острахи від нього, –
Облога і загроза для життя,
Не мав у серці більшої тривоги, 465
Аніж печаль, неспокій, сум’яття, –
Чи буде в ній до нього співчуття,
Чи зможе бути їй він чоловіком,
Чи дасть йому життя від смерті ліки.
І навіть звага у страшних боях, 470
Що проявляли Гектор із братами,
Не зрушила його у почуттях,
Але коли стрічався з ворогами,
То в бій ішов відважний до нестями,
Долав грозу його нестримний гнів, – 475
Здавалося, було це дивом з див.
Але це не озлобленість до греків
І не бажання місто вберегти
Вели його у бій, на небезпеку,
Ішов він до найвищої мети – 480
В її очах признання досягти.
І в тих щоденних зіткнень круговерті
Його боялись греки, наче смерті.
Тепер любов забрала в нього сон,
І їжу лютим ворогом зробила, 485
І віддала для туги у полон,
І так обличчя кольори змінила,
Що кожному побачити хватило,
Якою він хворобою хворів,
Що він любовним полум’ям горів. 490
Казав, що в нього лихоманка зрання,
Але ніхто тут правди не збагне:
Чи то його не розуміла пані,
Чи тільки удавала – з двох одне,
Здалось, її не зрушило смутне 495
Його лице, ні мучення безжальні,
Ні серця біль, ані думки печальні.
Троїл від тих страждань цілком зачах,
І став від муки майже знавіснілий,
Назавжди в ньому поселився страх, – 500
Не він, а інший є для неї милий,
І від думок тих серце кривавило.
Але про те сказати він не смів,
Щоб світ не бачив жару почуттів.
Але коли скидав страждань верети, 505
Корити починав себе він знов
І мовив:«Дурню, ти попав в тенета,
Раніше ти осміював любов, –
Тепер гризи дулевину оков,
Бо звик ти всіх закоханих картати, 510
За те, що сам не можеш подолати.
І скажуть що закохані тепер?
Коли про все дізнаються, всяк буде
Сміятись заочі : «Ось кавалер
Хвалився мудрістю своєю всюди, 515
Не міг про нас сказать щось без огуди, –
Тепер сам піде в танець стрімголов,
До тих, кого позначила Любов».
Або ще скажуть: «О, сумний Троїле,
Якщо Господь тобі любов дає, 520
То вибери таку, що серцем милим
Журбу й печаль дощенту розіб’є;
В любові студить все єство твоє
Ця пані, наче зимові морози,
А ти за нею ллєш гарячі сльози». 525
Нехай, о Боже, смуток цей веде
Мене у гавань смерті неминуче!
Ах, може, серце втіхи там діжде, –
Інакше страх мене цілком замучить,
Що стануть явні жалощі гнітючі, 530
І всі сміятись будуть від душі,
Й складатимуть уїдливі вірші.
Рятуй, мій Боже, й ти, безмірно люба,
В чиїх тенетах розум мій змарнів!
О серце дороге, врятуй від згуби, 535
Бо я б усе життя моє хотів
Тебе любити – до останніх днів.
Від погляду твого душа радіє,
Тож дай мені хоча б якусь надію».
І ці слова, й багато інших теж, 540
Казав до неї в скаргах нерішучих
І виливав печаль свою без меж,
І майже тонув у сльозах горючих.
Все марно – серця зов її не мучив.
Коли ж гадав про марноту образ, 545
Його печаль зростала в сотні раз.
Коли він так журився в самотині,
Зайшов Пандар, його сердечний друг,
В покої царські і почув неспинні
Стогнання друга, що неслись навкруг. 550
«Гай-гай! – він крикнув, – чом ослаб твій дух?
О, милість Божа! Що з тобою стало?
Невже то греки так тебе здолали?
Ти може маєш почуття вини,
Чи впав у нерозділене кохання, 555
Чи плачеш від злочинства глибини
І в остраху шукаєш покаяння?
О Боже, вбережи їх від страждання,
Отих, хто наше місто обступив
І гольтіпак до святості привів!» 560
Пандар тому й почав таку розмову,
Щоб у душі його зробити злим,
І щоб та злість його збудила знову,
Щоб дух його зробився знов твердим, –
Хоч добре знав, що в порівнянні з ним 565
Там не було більш мужньої людини,
І що йому уразливі ці кпини.
«Яка тебе нагода привела –
Спитав Троїл, – у час тяжкий знемоги,
Мене хто зможе визволить від зла? 570
Йди від плачу мого, заради Бога,
Тебе хай не смутить конання строге –
До мене смерть ступила на межу,
Тож геть іди – це все, що я скажу.
Якщо ж гадаєш, що від страху хворий, 575
То це не так, тож глузувати кинь,
Я тут ретельно так ховаю горе,
І навіть греків войовнича тінь
Не є причина смутку і болінь.
А що секрет я свій не розкриваю, 580
То не гнівись, – на краще уповаю».
Пандар, м’який від жалю і журби,
Все повторяв: «Гай-гай! Вернись до тями!
Мій друже – мовив, – наших душ скарби,
Любов і чесність, що були між нами, 585
Тепер неначе стали ворогами:
Від мене ти сховав страждань тягар, –
Не віриш в те, що я твій друг Пандар?
Я розділю з тобою біль і муки,
Якщо для тебе втіху не знайду; 590
Це друга право вільно, без принуки,
Ділить з тобою щастя і біду.
Я мав і маю пристрасність тверду –
Усе моє життя тебе любити.
Відкрий біду, скажи про все відкрито». 595
Тоді зітхнув спечалений Троїл
І мовив так: «В знак Божої любові
Скажу про все, зібравши рештки сил,
Хоч серце розірватися готове,
Та не даси моїй душі ти схову. 600
Не думай, що не вірю я тобі,
Тож слухай, друже, чом я у журбі.
Любов, котру хтось схоче побороти,
Йому страждання принесе нове;
Мене у відчай кидає скорбота 605
І просто в смерть моя душа пливе;
Замучило так прагнення живе,
Що більша радість згинути від зброї,
Ніж стать царем у Греції чи в Трої.
Тож, вірний друже, досить про печаль, 610
Тепер вже знаєш ти причину горя,
І ради Бога, мій остиглий жаль
Сховай в собі, забудь слова суворі,
Бо будуть глузування і докори,
Якщо прознають – радість май в собі 615
І дай мені померти від журби».
«Як міг таке ховати ти від мене, –
Сказав Пандар, – людино ти дурна?
Можливо, дам пораду сокровенну
Й тебе із горя виручить вона». 620
На що Троїл:«Була б це дивина,
Завжди в любові мав ти тільки лихо,
Як, чорт візьми, мені даси утіху?»
«Троїле, так! Та чуй – сказав Пандар, –
Я дурнем був, та часто так бувало, 625
Що той, хто носить справ лихих тягар,
Рятує друга від скорбот навали.
Я часто бачив, як сліпий недбало
Проходить там, де зрячий упаде;
І часто дурень мудрого веде. 630
Точильний камінь, круглий чи плескатий,
Спроможний гостро лезо наточить;
Якщо побачиш – час я марно стратив,
Учися берегти що кожну мить, –
Нерідко дурень мудрого повчить. 635
Так зробиш – стане розум твій безмежним,
Пізнаєш все, зрівнявши з протилежним.
Як може знати хтось солодкий смак,
Якщо в житті не знав смаку гіркого?
Ніхто не буде радісним отак, 640
Як той, хто мав страждання і тривоги.
Там біле з чорним, сила і знемога, –
Одне із одним з’єднані навік,
І все це бачить мудрий чоловік.
Я, згідно з протилежності законом, 645
В любові мав не радість, а біду;
Твоїй душі, замученій полоном
Тяжких думок, пораду я знайду,
Щоб почуття привів ти до ладу;
На двох тягар твій хочу розділити, 650
Так легше буде нам його носити!
Я пам’ятаю ті слова прості,
Що їх Енона-німфа в час розлуки
Твоєму брату Парісу в листі
Писала з наріканнями на муки; 655
Я думаю, його ти брав у руки».
Троїл:«Не попадавсь мені той лист».
Пандар на те: «Тоді послухай зміст:
«Феб першим став в медичній справі,
До лікування мав значний талан, – 660
Міг дати поміч, знав цілющі трави,
Але себе не врятував від ран,
Коли його загнало у капкан
Кохання до дочки царя Адмета, –
Не зміг журби розплутати тенета». 665
На жаль, я теж нещасний, як і ти,
Коханням нерозділеним розбитий,
І все ж тобі я зможу помогти;
Ти не шукай більш докорів сердитих.
Я знаю, що не зможу так злетіти, 670
Як яструб, що ширяє в вишині,
Та слово в поміч дай сказать мені.
548 Пандар був захисником Трої під час Троянської війни. Був особливо вправний зі стрільби з лука, якого йому дав Аполлон.
653 Енона– німфа, дочка Кебрена, бога річки, що текла у Трої. Була першою дружиною Паріса, котрому народила сина Корифа.
664 Адмет – цар міста Фер у Фесалії, син Ферета. В юності брав участь у поході аргонавтів. Коли Аполлон був засуджений Зевсом за вбивство циклопів на рік служби у смертного, то був відданий у пастухи до Адмета, котрий відносився до нього з великою пошаною.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964012
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2022
автор: Валерій Яковчук