Срібно-рожеві хвилі в степу
плинуть поволі в жовтень...
Рідна, невже я чую твій пульс
так, як не чув це жоден?
У переливах трав і вітрів,
в хмарах сталевих, сонних
вкотре на себе тут я набрів, –
стиглий осінній сонях.
Сонце вечірнє міддю вкрива
теплу гранітну скелю.
Доля, мов стежка, – в'ється, крива,
поміж ставочків-скелець,
між однодумців і ворогів
(їхня ненависть – щира).
Норов мій дикий зароговів,
став, наче пазур звіра.
Став непокірний, піну пустив,
наче брояка бузька,
стелить над степом свіжі мости,
трощить старі – на друзки.
Соколом літо знов промайне,
вляжуться всі гризоти.
Світ не спромігся – зловить мене
в травах єдиний жовтень...
© Сашко Обрій.
25.09.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964327
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.10.2022
автор: Олександр Обрій