Катерина Калитко. Октябрь

В  этой  поре  перехода  каждый  раз
таится  возможность  надлома.

Это  когда  я  еду  в  трамвае  по  кругу  при  вечерней  судороге  электрики  –
и  входит  мягко  волк  отчаяния,
ставит  лапы  на  грудь
и  так  долго  смотрит  в  глаза,  так  долго,  жёлто  и  холодно.

Это  когда  на  каждодневной  дороге  замираю,  наполовину  без  сознания,
от  хрупкого,  женского  танца  мороси  между  детскими  каруселями.

Это  как  если  бы  ты  остановился  рядом  и  увидел,  что  мокрые  доски  понтона
контрастируют  с  красной  опавшей  листвой  –  и  в  мире  бы  всё  изменилось.

Расстояние  дыхания,  расстояние  ожидания.
Когда  война  закончится,
среди  чужой  красоты  без  шрамов  станет  нам  звонко  и  пусто.

Старость  придёт  на  голоса  –  большая  белая  волчица.
Нам  ещё  не  видно  её  отсюда,  но  она  не  отпустит.

Что  же  делать  сейчас?
Рисовать  любимых  на  фресках,  в  иконостасах,
в  книги  вкладывать  подкожную  близость  –
такую  и  огонь  не  тронет.

Потом  скажут:
разбомблена  церковь,  библиотека  сожжена,  у  мира  сломана  ось,

но  глаза  любви  из  этого  всего  –
вы  же  видите?  –
смотрят
дальше  нас.

(Перевод  с  украинского)

ЖОВТЕНЬ  

В  цій  порі  переходу  щоразу  
чаїться  можливість  надламу.

Це  коли  вечорова  судома  електрики,  я  їду  в  трамваї  по  колу  –
м'яко  входить  вовк  мого  відчаю,  
ставить  на  груди  лапи
і  так  довго  дивиться  в  очі,  так  довго,  жовто  і  холодно.

Це  коли  на  щоденній  дорозі  завмираю,  напівпритомна
від  крихкого,  жіночого  танцю  сльоти  між  дитячими  каруселями.

Це  якби  ти  спинився  поруч  і  бачив,  як  мокрі  дошки  понтону  
контрастують  з  червоним  опалим  листям  –  у  світі  змінилось  би  все.

Віддаль  дихання,  віддаль  чекання.  
Коли  війна  закінчиться,
між  чужої  краси  нешрамованої  стане  нам  лунко  і  пусто.

Старість  прийде  на  голоси  –  велика  біла  вовчиця.
Нам  її  ще  не  видно  звідси,  але  вона  не  відпустить.

Що  ж  робити  тепер?  
Малювати  коханих  на  фресках,  в  іконостасах,
у  книжки  вгортати  підшкірну  близькість,  
якої  й  вогонь  не  вíзьме.

Потім  скажуть:  
розбомблена  церква,  бібліотека  спалена,  світу  зламана  вісь,

але  очі  любові  з  усього  цього  –
ви  ж  бачите?  –
дивляться
далі  нас.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964376
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 31.10.2022
автор: Станислав Бельский