́Наша віра

[i](дума)
[/i]
Скажи,  у  чому  місія  твоя,
яку  мету  плекаєш,  Україно?
Втрачаєш  досі  кращих  у  боях
і  на  чужинців  гнеш  покірно  спину…

Христили  ще  у  сиву  давнину
хрестами  і  водою…  з  нагаями.
За  віру  ми  дали  страшну  ціну:
чекали  нас  темниці,  палі,  ями!.

Топили  із  «божками»  у  Дніпрі,
стинали  буйні  голови  без  міри,
аби  Перун  у  небі  не  зорів,
аби  зреклися  предків  своїх  віри.

І  відреклися  (добре  що  не  всі),
палили  відьом  у  середньовіччя.
Лишилася  од  Києва  й  Русі
лиш  пам’ять  із  минулого  величчя…

Нарешті  збайдужілі  і  чужі
пішли  по  світу  Велесові  діти…
Ми,  українці,  тонем  на  межі  –
між  предками  і  Новим  заповітом!.

***
А  хочете,  вам  казку  розкажу?
Про  України  видатних  героїв,
що  мужньо  воювали  за  межу,
не  доверши́вши  жодного  розвою…

Невтішна  казка  і  сумний  кінець  –
із  па́сток  попадали  поміж  спиці…
Її  герої  (хай  би  йому  грець),
ніяк  не  діставалися  світлиці!.

У  пастку  Візантії  Святослав
попав  за  допомоги  печенігів,
але  звитяжцю  поміч  не  послав
ні  Київ,  ані  Овруч,  ні  Чернігів…

Хмельницький  –  не  чужий,  та  і  не  свій
(згадаймо  переяславські  потуги):
московський  християнин  Олексій
в  ярмо  братів  загнав,  нарікшись  другом!

Додав  свою  дещицю  підлу  Ніс
і  не  спасли  Мазепу  навіть  мури:
наказ  Петра  трагедію  приніс  –
то  одновірець  вирізав  Батурин!.

І  гетьман  Полуботок  не  вцілів
(хоча  тоді  і  не  поміг  Мазепі)  –
петицій  Коломацьких  часослів
привів  його  в  Московію,  до  склепу…

Не  гіршою  вірянкою  була
розпусниця  відома,  Катерина  –
згубила  Калнишевського  талан,
на  Соловках  тримавши  за  тварину!.

В  кріпацтві  хоч  і  не  сконав  Тарас,
та  микався  усе  життя  по  світу.
У  «Кобзарі»,  а  то  іконостас,
він  виклав  люду  власні  заповіти.

Не  жалував  релігію  Франко,
але  титан  носив  у  серці  бога.
Не  шовком  вистелялась,  а  рядком,
Каменяра  великого  дорога.

***
Продовжила  терор  «країна  рад»,
звіріла  більшовицька  агентура  –
в  Парижі  підлий  найманець  Шварцбард
убив  цинічно  Си́мона  Петлюру…

І  танув  далі  український  стрій,
шаліли  православні  людожери  –
ту  заповідь  біблійну  «не  убий»
відчув  у  повній  мірі  рід  Бандери!.

Її  відчув  весь  український  люд,
який  вожді  не  раз  учили  посту  –
то  працював  цинічний  план  іуд,
найбільшого  у  світі  голокосту!.

Загинув  у  «тюрмі  народів»  Стус
Василь  уже  під  час  «перебудови».
Життя  йому  не  врятував  Ісус...
Така  ціна  за  українське  слово!.

Іде  війна  і  нині,  кожну  мить
зело  народ  страждає  український…
Кого  і  з  ким  силкується  мирить
великий  християнин  –  Папа  Римський?

***
А  де  поділись  три  десятки  літ,
що  манною  звалилися  неждано?.
Ми  звичаї  втрачаємо  і  рід,
в  пустелю  завели  нас  християни:

Кравчук  з  кучмо́ю  і  банкір-бджоляр,
умовно-достроковий  ану-кович,
услужливі  барига  і  фігляр…
А  хто  наступний  –  знову  аби-хтович?!

Чи  не  тому  ми  стільки  літ  підряд
тупцюємося,  ходимо  по  колу,
що  не  заклали  президентів  ряд
із  українця  –  «зека»  Чорновола?!

І  так  постійно  (все  ми  невпопад),
хоча,  здавалось,  за  своє  –  горою!
Удома  не  змогли  наве́сти  лад,
чужих  віками  славили  героїв…

Тому  й  лютує  фюрер-резидент,
замінює  трагедією  драму  –
він  Україну  знищує  ущент!
А  чи  не  треба  нам  свою  програму?

Своє  забули  (ніби  й  не  було):
історію,  культуру,  віру,  мову…
Міліє  України  джерело,
ліси  і  парки  ріжемо  на  дрова!

У  тому  й  наша  немала  вина  –
не  вигнали  і  досі  ще  із  хати
(хоча  кривава  точиться  війна),
убивць  московського  патріархату.

***
То  хто  ж  ми  –  українці  чи  «хахли»?
Куди  свою  ми  топчемо  дорогу,
віддавшись  тупо  в  лапи  кабали
і  власного  навік  забувши  бога?!

Покрова  –  свято  древнє  і  святе
(це  сотні  років  твердимо  ми  хором),
але  чому  не  згадуємо  те,
укрилися  від  кого  омофором?

Як  Візантію  предок  наш,  Аскольд,
з  дружиною  своєю  взяв  в  облогу,
та  воїна  переборов  мілорд
і  пірровою  стала  перемога…

Щасливого  майбутнього  зоря
лише  тоді  яскраво  нам  засяє,
коли  на  власний  томос  –  Кобзаря,
чужих  вождів  і  біблії  зміняєм.

Почитуйте  історію  свою,
минулого  шануйте  кращі  миті
і  не  цурайтесь  предків  заповітів,
щоб  жити  на  землі  –  як  у  раю!

29-31.10.2022

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964404
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.11.2022
автор: Олександр Мачула