...золото на мідь обернулося, всі надії розвіялися, думки й почуття втратили свій творчий надрив, скотилися до рівня простих рефлексів; світ речей, сповнений щастя й насолоди, став невиразним, примарним відблиском, туманним, ніби від подуву на холодному склі, — а ти, ах, ти стала пекельною дочкою, сатанинською Ліліт із головою Сфінкса, буйною гривою волосся, що падає на твоє чоло, з тонкими, шляхетними рисами моєї матері.
І схопила мене в міцні свої обійми, зв'язала важкими кучерями, неначе мотузками, однією рукою зірвала ти зірку, й та з шипінням упала в Тихий океан, другою за кінець земної кулі схопила, щоб винести мене в космічний безмір, де простір стає оманливою химерою, а час кусає собі хвіст, бо не здатен розширюватися.
І я залізними кігтями обхоплюю шию твою, всмоктуюся спраглими губами у груди дівочі, і п’ю з твоїх жил материнське молоко, змішане з кров’ю.
О, неси мене, неси туди, де самотньо блукають і зіштовхуються роздроблені світи -
Де густі снопи зоряних променів зливаються один з одним, наповнюючи світ безмежно м’якою, невагомою, неначе пір'я, тихою гармонією –
Неси до тієї точки, де припиняється всіх сонць тяжіння, і я втрачаю вагу, тяжкість, і всі відношення часу, простору й центру –
Неси на сяйливих крилах, що радість оспівують, на тужливих крилах, що рвуться до зірок, – туди, де вся велич моя вміститься в безглуздий атом –
Туди, в позаатмосферні світи, де форми мої розтануть, як молодий сніг на полуденному сонці, де я із всесвітом зіллюсь, і, неначе лава метеора, впаду в космічний океан:
Жени, мчи, неси – наперекір безглуздому закону ваги й матерії –
Неси в розбурхане море ритмів ефірних –
Туди, на віддалену від землі мільярдами років зірку, де я міг би відпочити, і тисячі століть прожити як мить одну, і відстань від землі відчувати як частку протоплазми, на вістря якої я настромив би землю і кинув її на сонце, щоб могла вона очиститися і розвіятися в золоте сонячне ніщо.
Та навіть на сонці залишиться вона брудною плямою.
Лишень жени, мчи, неси геть звідсіля, інакше мені доведеться зруйнувати себе!
Як відблиск світла, розламаний тисячею дзеркал, відбитий од тисячі поверхонь, - я зануритися хочу в первісну ідею, з якої виник.
Як сонця промінь, що впав на засмічену вулицю і вчадів од брудного її тепла, я повернутися хочу до прасонця, яке послало мене сюди, щоби принести людям щастя і радість, і великий спокій…
________
Станіслав Пшибишевський, "Заупокійна меса", фрагмент
пер. із польської - О.Міськової
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964516
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2022
автор: Пра Дивляна