Бог сидів на подвір'ї, саменький,
І збивав тихо попіл униз,
Вітерець ледве чутний, легенький,
Дмухав вогник, тріскочучи хмиз.
Там, під небом, сварилися люди,
Ті, яких він так сильно любив,
Що палили потворні споруди,
Ними ж зведені. Зараз би вбив!
Грізно блимнув своїми очима,
Зжав кулак, подивився на них...
Потім видихнув, ледь себе стрима,
Все затихло і вітер затих...
Най воюють, най ріжуть, стріляють,
Діти граються, діти малі.
Най вбивають, мудріють, зростають,
Най насмітять на свому ж столі...
Най помоляться, стешуть всю шкіру
Об холодний подряпаний діл,
Най загублять надію і віру,
Най гниють у клітках своїх тіл...
Тільки він на подвір'ї, саменький,
Посміхнеться, запалить, зіб'є,
Попіл впаде, а вітер легенький
Все ще буде. Він досі ще є.
Бог подивиться вниз, скаже "люди,
Ви потворні, обридлі, дурні.
Проклинаю, най пекло усюди,
Наяву вам вогонь, уві сні..."
І піде назавжди в інші далі
Хлопчик-бог, бог-дитина, пияк...
Люди - зліплені наспіх, невдалі
Цяцьки. Зп'яну. Колись. Абияк...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964865
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2022
автор: Аарон Краст