«Вечоріло на душі і в небі…»

                                                             [b]*      *      *[/b]

Вечоріло  на  душі  і  в  небі.  Зажурилась  осінь…
О́ре  Місяць  чорну  вись  із  лампадкою  на  носі
Й  засіває  в  лан  безмежжя  срібне  зе́рня-зоре
У  безкрайнє  небезхмарне  і  глибинне  поле.
Десь  у  всесвітах  куняє  спокій  прірв  в  хао́сі,
А  в  призе́мленні  все  блудять  думи  безголосі,
Наче  при́пняті.  І  тихі.  Мерехтять:  ох,  Доле,
Таки  втяла  й  щастя  вкрала,  а  вернула  горе.
Оксамит  в  те́рнах  стелила,  а  ті  душі  –  босі!
Серця́  ро́сами  умила  й  кров’ю  сліз  в  споло́сі
І  забулася  небого.  Марнота  навколо…  Боле,
Чом  жива  ти?  Сподівання,  що  давно  вже  кволе,
Не  дає  сконати?  Здохни!  Врешті  ж  в  тому  льосі
І  забудь  про  Бога.  Світ  замовк  вночі.  В  нім  досі
Ґвалт  війни  й  любові.  Віри!  У  раю!  Де  цвіту  море
Мало  б  квітнути  безміри  й  де  кохання  –  неозоре…

                                                     [i]  [b]Павло  Гай-Нижник[/b][/i]
                                                                   [i]9  листопада  2022  р.[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965147
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.11.2022
автор: Гай-Нижник Павло