Слова крізь простір у блакить
летять без крил, хоча й стокрилі.
Безсилі ми спинити мить
та й мить спинитися не в силі.
Слова так різко ріжуть слух,
а ти - хоч чуєш - не сприймаєш.
Тобі болить. Цей біль не вщух.
Ти разом з болем засинаєш.
З ним прокидаєшся і йдеш
у новий день. Ти мусиш жити!
Ти душу спогадами рвеш -
Тобі не дали долюбити...
Йому ж не дали досказати,
все що нескзане - відчути,
Багато чого допрощати,
разом забутися й забути.
Йому ж не дали домовчати,
в обіймах сонця потонути.
Дітей ще раз поцілувати
йому не дали.
Слів не чути...
Вони крізь простір у блакить
летять без крил аж ген до Бога.
Сьогодні кожному щемить -
у нас одна на всіх дорога.
Нехай слова нам ріжуть слух -
в серцях сталевих нема страху.
Хай нам болить і біль не вщух...
Вперед! Назад немає шляху!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965374
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2022
автор: Ксенія Фуштор