Мов у ріку, у почуття,
Буває, глибоко пірнає,
Коли, що ти хотів, життя
В обійми іншого приймає
За те, що він уміє, зна,
Не радість, втіху та відраду,
І сіє заздрість навісна
В душі великую досаду.
Мовляв, чом він або вона
Щось краще знає, більше має,
Чом їм, а не мені сповна
Дарунків доля посилає?
Ну чим же я в житті згрішив,
Що щастя завжди обминає
Мене, що я таке зробив,
Що вже мене й не помічає?
Молю, скажіть, за що це все,
Коли життя і без вагання
Всім іншим успіхи несе,
Мені ж – невдачі та страждання?
Зазвичай, всі міркують так,
Як заздрість душу наповняє,
Коли життя солодкий смак
Вона нещадно позбавляє.
Впустивши в розум, в почуття,
Чи слід усім нам з нею жити
Й без неї нелегке життя
Складнішим ще стократ робити?
Гадаю, замість зазіхать
На щастя іншої людини,
Все ж краще власне будувать
У праці кропіткій щоднини.
Євген Ковальчук, 31. 10. 2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965650
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.11.2022
автор: Євген Ковальчук