Він і вона
Жила собі, поблизу ринку,
В однім містечку невеликім,
Звичайна симпатична жінка,
Яка сварилась з чоловіком.
Він дратував її постійно –
Не пробивний, говорить тихо,
Не зібраний, не самостійний,
А не уважний – просто лихо!
Як щось поросиш, то забуде,
Від чаю чашку не помиє,
Шкарпетки розкидає всюди,
Та ще й хропіти добре вміє!
Дружина злилась, ображалась,
День через день і знову сварка.
Усе довести намагалась,
Що кращим йому бути варто.
Він, звісно, як міг відбивався,
Пояснював щось недолуго.
Довести, що правий старався,
Не досягнувши, втім, нічого.
Вже діти виросли, окріпли,
По своїм гніздам розлетілись.
Та їх відносини суєтні,
На жаль, на краще не змінились.
В хвилини розпачі й розпуки,
У неї думка виринала –
Навіщо ці страждання й муки?
На що я з ним життя зв’язала?
Можливо, якби був хтось інший,
Більш веселіший і дотепний,
Багатший, може, красивіший,
А так, живеш з цим! От халепа!
Помилка долю зруйнувала,
Це зрозуміло, як день ясний!
Я йому молодість віддала,
І ось зів’яла передчасно.
А кара за помилку строга,
Тепер приходиться терпіти,
Як терплять коцура старого,
Якого просто ніди діти.
Ця думка спопеляла душу,
Вона сама себе питала:
- Чи довго я так жити мушу,
Невже я це заслугувала?..
Вона здригалася нервово,
Коли він їй бажав удачі.
І дорікала йому знову,
За будь-які його невдачі.
У вечорі, після роботи,
За храп йому випоминала,
Лягаючи у ліжко спати,
Від нього подаль відсувалась.
Одної ночі, десь під ранок,
Коли за вікнами світало.
Їй страхітливий сон наснився,
Про те, що ВСЕ, його не стало…
Там уві сні вона ридала,
Кричала наче божевільна.
Але прокинувшись від крику,
Знайшла себе в його обіймах.
Крізь сльози, що струмком лилися,
Почула голос, такий рідний:
- Ну що ти, Олечко, не бійся,
То був лиш сон, поганий видно…
Він не питав її нічого,
Лиш пригорнув до себе міцно.
Вона ж, притиснулась як киця.
- Я все ще Олечка, Олюся,
Чужий би став мене так звати?
Та і кому я знадоблюся,
На майже шостому десятку.
Хто буде слухати й терпіти,
Усі мої жіночі штучки,
Роздратування від роботи,
Вимоги, застарілі звички.
Прийшло, зненацька, розуміння,
Що саме цей вусань огрядний,
Єдине в всесвіті створіння,
Її, як є, любити здатний.
А потім, знову сон підкрався,
В якому вже вона сміялась.
І також трошечки хропіла,
Хоча про це і не дізналась…
За вікнами роки мелькали,
Уже онуки їдуть в гості.
Вона сварилась з ним, бувало,
Та вже по доброму, без злості.
І не про що не жалкувала,
І не потрібен був їй інший,
Тому, що вже напевно знала,
ВІН – самий найрідніший.
І що обрав її колись – він,
Хоча би міг і не обрати.
Серед мільйонів, лиш один,
Хто зміг найкращим другом стати.
Коли приходить старість сива,
Найгірше бути одиноким.
У парі ж, десь береться сила,
Долати всі життєві склоки,
Любити, мріяти, як вперше,
Допоки не прийде «кістлява».
І щоб ця мить, як мога довше,
Барилася й не поспішала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965745
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2022
автор: Костянтин Вишневський