Я жалію свого психолога,
ніби нове пальто.
Я - дальтонік, червоне
мені не любов
(хоча чорне - журба).
То стимулюю, то стримую
пагони слів, що ростуть,
обплітають плющем
щось до щему знайоме...
Будинок?
Як горіх, він складається
з двох половинок.
Вони досить хлипко
тримаються купки
під тиском відомих
обставин.
Це гріх - так надміру жадати,
і добре хоч в цьому вони
одностайні.
Питання:
чому від забитої курки ніяк не відірвеш очей?
І сьомого січня куди загубився батон?
Щоночі для чого давав
де розплаватись Ною?
Але мені шкода свого ореолу,
ніби нового пальто...
А отже, все що приніс,
ще побуде зі мною.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966098
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2022
автор: Микола Пушкін