И знову громаду "рятує" Росія.
Рішила, що краще нам жити в пітьмі.
Не знає як бути, вже зовсім дуріє.
Та нас не злякає нічим уже, ні!
Сиджу біля свічки, все більш розумію,
Що недруги поряд жили стільки літ.
Немає вже слів, говорити не вмію,
Лиш хочу зітерти із пам'яті слід.
Від того лиш сором, як рідную мову
У бік відштовхнувши, російську знайшли.
Боялись ,щоб нашу не чули розмову,
Яку із собою з села привезли .
Бо ми вже розумні, бо ми городскіє,
Уже не промовлять село єсть село.
Тоді ми творили такі скверні дії...
Відверто скажу, що ума не було.
Ось так опускалися нижче коліна.
Здавалось Росія для нас царь і Бог.
Пробач мені, рідна моя Україно.
Пробач нескінченний, великий той борг!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966534
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2022
автор: Татьяна Маляренко-Казмирук