***
У вікні тютюнової крамниці була штучна різдвяна ялинка, досі прикрашена гірляндами та іграшками з блискучого паперу, яка вже почала припадати пилом. З під зеленої глиці деінде виднілись цукерки та мандаринки, що висіли на нитці, схоже вони тут ще з нового року, і власники магазину забули про них.
Дарина, знайшла уламок стіни, спробувала підняти, але з першої спроби вона змогла лише подерти до крові руку, зціпивши зуби, наступна спроба була вдала, жінка віддала останні сили, щоб замахнутись та жбурнути уламок у вікно крамниці. Скло розлетілись в сторони, один кусень пройшов повз лице, злегка торкнувшись обличчя, але до нестями голодну жінку це не хвилювало, вона бачила перед собою ціль. Вижити. Знайти їжу, щоб вижити самій, хоча швидше її хвилювало те, що може втрати частинку своєї плоті, свого сина, який вже два дні окрім скибочки хліба нічого в роті не мав. Холодний вітер, що дув з моря пробрав до кісток, зуби тремтіли. Дарина зібралась з силами, залізла в середину, згребла до кишені декілька цукерок "Корівка", мандарини хоч ще і висіли, і з вулиці мали пристойний вигляд, виявились зіпсованими. Збираючись повернутись, вона побачила декілька скручених папірос. Присівши на стілець, Дарина знайшла в кишені сірники та підкурила одну папіросу. Дим потрапив до легень окупувавши кожну клітинку органу. Вона вперше у своєму житті палила. Хоч і не знала, як правильно вдихати, і горло вельми дерло, кашель розлітався на всю крамницю. Проте, вона продовжувала вбирати у себе тютюновий дим. Зараз це були ліки, своєрідний канабіс, антибіотики, заспокійливе, все що завгодно, аби тільки трохи відірватись від цієї реальності. Посеред напівзруйнованого міста, ховаючись від бомб вона на мить відчула умиротворення.
Даринка, дівчина двадцяти шести років, з сином на руках, жила щасливим життям. Якби вона знала, що опиниться в епіцентрі бойових дій, буде вимушена боротись за кожну краплю води, вона б ніколи не приїхала на цю кляту землю. Мама дівчини, Марина Анатоліївна, молила, ридала декілька ночей, готова була платити за навчання у Полтавському університеті двадцять тисяч гривень за рік, що для них було далеко не підйомною сумою, тільки, щоб єдина дочка не їхала вступати до Маріуполя, все-таки за декілька десятків кілометрів війна. Даруся ж хотіла поїхати з Полтави, їй було байдуже куди, хоч на край світ, вона мріяла про самостійне життя, про ковток свободи, мріяла вирватись з-під материнського контролю.
Війна її не хвилювала, війна була десь там.
На другому курсі університету, зустріла хлопця. Сирійський курд Бахлул зробив її найщасливішою дівчиною на цілій планеті Земля. Навіть матір, яка була православною вірянкою, і ярою противницею змішування крові. Не прийнято так у християн, що скажуть люди. Сором на все місто. Жінка змогла прийняти зятя лише з народженням Даміра, онук настільки її розчулив, та і дочка була щаслива, що та примирилась з зятем мусульманином. Так і жили, Марина Анатоліївна в Полтаві, а Даринка з Бахлулом, у його квартирі в Маріуполі. Дамір помалу підростав. Їх щастю не було меж.
24 лютого 2022 року. День, який перевернув життя на сто вісімдесят градусів. Дарина міцно спала пригорнувшись до Даміра, вони вчора провели насичений день: гуляли, ходили в кіно на мультик, їли піцу з кока-колою, дивились на зимове море. Ці двоє бачили кольорові сни, коли перші російські бомбардувальники завдавали удару по місту. Через пів години вибухи пролунали повторно, і в домі все затрусилось. Від переляку, з обуди Дамір схопив матір, яке ще спала, й заплакав. За вікном гуркіт від вибухів не вщухав. Здавалось зараз літо, і в небі бешкетує громовиця. Дарина протерши очі, намагаюсь прийти до тями, ще не зрозумівши, що відбувається почала шукати телефон. Ввімкнувши ліхтарик, обійняла сина, та намагалась його заспокоїти. Дівчина ніжно поцілувала Даміра та заспівала колисанку. Годинник відбив п'яту ранку.
Війна була вже не десь там далеко, вона тут поруч, за вікном.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=966746
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2022
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат