Должно было статься, что среди надрезов по небу,
оставленных острыми стеблями травы,
надрезов, которыми кровоточит лето
вечером, на песчаном берегу,
отчитывая почерк усталости
в ночной рукописи подъезда,
мы с тобой утратили бдительность, утратили недоверие, что
заставляло наc носить при себе
евангелия скепсиса.
Вокзал, словно коробка из-под обуви,
наполненная письмами людей, что любили, верили,
спрятанная в ящиках городов,
нанизанных на низину, вдоль глубокого русла –
вот он касается твоего плеча своим задымленным
поцелуем, вот он отпускает тебя в мир,
как птицелов.
Ступаем вслед за шумной толпой, за процессией прохожих,
что непрерывным своим перемещением
творит общий фронтир, освещает контуры вечности.
Должно было статься так, что осенью
ничего не изменилось.
И ты, так привычно полагавшаяся на время, на его способность
ломать структуру любви, теперь несёшь в руках
первый снег, как знак – мы остаёмся вместе,
наша верность мотивам и пению, звучанию тревоги и радости –
вот она, всё время с нами, между нами,
как? как, скажи, ты могла сомневаться в возможностях
света, в его нестерпимой целебности?
Должно было статься именно так. И то, что ты
не замечала, не считала стоящим доверия и трепета,
теперь ведёт тебя так, как ветер ведёт паруса,
правит тобой, как календарь правит водами –
пойдём теперь со мной, вслед за музыкой остывания,
за приливами сумерек, по почвенной влагой печали.
Должно было статься так, никто нас об этом не спрашивал, но
и у нас было право ожидать и надеяться.
Вечер похож на порезанную руку садовника –
столько муки, жертвенности, столько терпения и безнадёжности.
Как можно вынести в себе этот яростный перепад
жизни, несовпадение любовей, деталей, служений?
Всё должно было статься так. Это ведь я рассказывал –
нами продолжает говорить любовь, как единственный доступный язык,
язык немых, язык отчаявшихся, язык взрослых,
язык тех, кто меньше всего верит в возможность понять друг друга,
объяснить постороннему, проговорить чужому
все свои сомнения, все убеждения.
Это ведь ты отзывалась со вниманием
на каждую мою попытку
говорить так, будто за языком не стоит это бремя недоверия,
будто мы продолжаем быть детьми словарей,
счастливыми, влюблёнными в письмо школьниками,
теми, кто верит в структурность речи,
в необжалованность нежности,
в лёгкость пения.
Это ведь ты привела к перерождению букв,
переплетению корней – из них
формируются лозы силабики.
Тихо-тихо настаивается воздух зимы.
Долго-долго заворачиваются в темень стебли в долинах.
Грейся моим наговариванием, согревайся им, прячься в нём.
Вот уже ночь. Время защищаться. Время не бояться.
(Перевод с украинского)
+ + +
Мало статися так, що серед надрізів по небу,
залишених гострими стеблами трави,
надрізів, якими кривавить літо
ввечері, на піщаному березі,
відчитуючи почерк утоми
в нічному рукописі під’їзду,
ми з тобою втратили пильність, втратили недовіру, яка
примушувала наc носити при собі
євангелії скепсису.
Вокзал, мов коробка із-під взуття,
наповнена листами людей, що любили і вірили,
схована в шухлядах міст,
нанизаних на низину, уздовж глибокого річища –
ось він торкається твого плеча своїм задимленим
поцілунком, ось він відпускає тебе у світ,
як птахолов.
Ступаймо услід за гамірною юрбою, за процесією перехожих,
що неспинним своїм переміщенням
витворює спільний фронтир, освітлює контури вічності.
Мало статися так, що восени
не змінилось нічого.
І ти, що так звично покладалась на час, на його здатність
ламати структуру любові, тепер несеш у руках
перший сніг, мов знак – ми лишаємось разом,
наша вірність мотивам і співам, звучанню тривоги і радості –
ось вона, з нами, весь час поміж нас,
як? як, скажи, ти могла сумніватися в можливостях
світла, в його нестерпній цілющості?
Мало статися саме так. І те, що ти
не зауважувала, не вважала вартим довіри і трепету,
нині веде тебе так, як вітер веде вітрила,
править тобою, як календар править водами –
ходімо тепер зі мною, услід за музикою остигання,
за припливами сутінків, за грунтовою вологою смутку.
Мало статися так, ніхто нас про це не питав, але
і ми мали право очікувати і сподіватись.
Вечір схожий на порізану руку садівника –
стільки муки й жертовності, стільки терпіння й зневіри.
Як можна винести в собі цей шалений перепад
життя, неспівпадіння любовей, деталей, служінь?
Все мало статися так. Адже це я говорив –
нами і далі говорить любов, як єдина доступна мова,
мова німих, мова зневірених, мова дорослих,
мова тих, хто найменше вірить у можливість порозумітись,
пояснити сторонньому, проговорити чужому
всі свої сумніви, всі переконання.
Адже це ти озивалась уважно
на кожну спробу мою
говорити так, ніби за мовою не стоїть цей тягар недовіри,
ніби ми далі є дітьми словників,
щасливими, закоханими в письмо школярами,
тими, хто вірить у структурність мовлення,
в неоскарженість ніжності,
в легкість співання.
Адже це ти спричинила переродження літер,
переплетіння коріння, з якого
формуються лози силабіки.
Тихо-тихо настоюється повітря зими.
Довго-довго вгортаються в темінь стебла в долинах.
Грійся моїм наговорюванням, грійся ним, хоронись.
Ось уже ніч. Час боронитися. Час не боятись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967117
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 01.12.2022
автор: Станислав Бельский