Світає. Темно на зорі,
Промінчик сонця лиш виходить,
І чашка кави на столі,
Пташина спів собі заводить.
Тепленько стало на печі,
Цитриною повітря повне,
Спеклись медові калачі,
І ранок точно вдався сповна.
Тихенько вийду у садок,
А там Вона бере водицю,
В волосся вплетений вінок,
Так недосяжна, як жар- птиця.
Всміхнулась. Тепло на душі,
А очі - краплі кришталеві.
З тобою поки ми чужі,
Та вірю - будемо сім'єю.
Вставай! Прокинься! Не щезай!
Хутчіш! Не бійся, не покину!
А очі більш не закривай!
Дивись, нам треба в ту долину!
Ти тяжко ранений, солдат!
У тебе серце повне крові.
Я не залишу тебе, брат!
Вставай! Бо тут загинем в рові.
Залиш мене, я твій тягар,
Тобі на голову не треба.
Прийняв на себе твій удар,
Господь за це мені поверне.
Я тут засну і повернусь
У сад до Неї на світанку.
До серця ніжно притулюсь,
І обійматиму до ранку.
Ти мариш брате, помовчи!
І силу не втрачай даремно!
Іти нам краще поможи,
Бо скоро стане знову темно.
Ішли, тримаючи плече,
Два друга, побратима, брата.
Наш ворог більше не втече,
На кожного знайдемо ката!
Вони все йшли, і їх вела
Жага до волі, до свободи.
Якою б доля не була,
Пройдуться всякі перешкоди.
В долині в кутику села
Світилося в малій хатині.
Там дівчина сама жила,
Чорнява, в вишитій хустині.
Вона щоранку у садок
Ходила набирати воду,
І слухала смішних казок
Від хлопця, що мав гарну вроду.
Зоріло. Сонце вже зайшло,
Вона дивилась як смеркає.
Кого ж до мене принесло?
Рятуйте! Хлопець помирає!
Шкиденько вибігла у двір,
І серце різко зупинилось,
Це Він, -хоч віриш, хоч не вір, -
Кохання, що мені наснилось.
Поклала в теплі подушкИ,
Та очі все одно закриті.
Розказуй ще мені байки,
Я буду слухати щомиті.
Я що помер? Ти ангел мій?
Тебе у сні щодня я бачив!
Я жива! І ти живий!
Для мене ти багато значив!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967228
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2022
автор: Христина Браун