Згорає осінь. Біла пелена
Паде на землю, огортає тіло.
Немає сонця, шкода, що нема,
Воно б зігріло все, що наболіло.
Останній клен самотній у степу
Ніяк не скине вже померле листя,
Під ним ховає всю свою журбу,
Рятується від степу вітра свисту.
Тихенько по одному опада
Пожовкле листя падало додолу.
Усе прикриє біла пелена
І все засне аж до весни навколо.
Засне і клен самотньо у степу,
Покинутий своїм же рідним листям.
Його любов співатиме в саду,
І не зігріє серце ніжним свистом.
Пташину, що колись так покохав,
Аж до весни уже він не побачить.
Краще б сніг ще трохи почекав,
Розлуки серце може не пробачить.
Не знає клен, що з весняним теплом
Пташина прилетить і заспіває.
І дерев'яне серце із добром
Її ще більше знову покохає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967253
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2022
автор: Христина Браун