Літо надихалось лютим: снігом стає деревій.
Місто, що стало безлюдним архівом розтрощених мрій,
димом малює фігурки всіх, хто тут жив і кохав,
співом приглушує гуркіт, зривом якоїсь з октав.
— Пташечко, що тут забула? Бачиш, навколо хрести?
— В домі, хоч страшно та брудно, хочеться гнізда плести,
і зашивати розриви, і повертатись до всіх,
я ж тут так рано спочила під плитами двох поверхів.
Янголів завжди замало там, де жорстокі бої.
Місто, що стомлено впало, встане від співу своїх,
з нотами світлих мелодій збудиться давній тотем
риком могутнього роду, захистом скрізь проросте.
Пташечко, дай мені знати, чи ти ще тут, чи не тут?
Знаєш, як стало багато вільних, що гнізда плетуть.
Бачиш, і я вже не плачу, чую не гул, а пісні.
Падаю з лютим в обіймах
на сніг.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967258
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2022
автор: Олена Галунець