Пилом всі полиці заростають...
Чомусь на душі шкребе невпинно.
Від думок знов спокою не знаю, -
Стало прохолодно, тужно, зимно...
Вир думок заполонив вже доста,
Часу обмаль на життєві плини.
Вже й веселка не здіймає простір
Так бурхливо, сяюче, неспинно;
Вже й дощу я літньому не радий,-
Сумно, гірко, мокро та калюжі...
Лише сльози заходу строкаті
Тануть в тіні сутінків...
Нездужав...
Злився в ритмі знову у дорозі,
Знов кудись прямую навіжено...
Морок полонить... уже не в змозі
Я теплом наповнити легені.
І не вабить комину багаття, -
Жару вдосталь вже ізсередини.
Від душі залишилось лиш шмаття,
Шмаття від життя, лихої днини,
Почуттів, завіси злив та сонця,
Що ледь-ледь промінчиком торкалось
Через сиве, копчене віконце
До полиць душі... Та знов здавалось,
Пилом всі полиці заростають...
Чомусь на душі шкребе невпинно.
Від думок знов спокою не знаю...
Стало прохолодно, тужно, зимно...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967587
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2022
автор: Володимир Науменко