Не так давно ти уві сні
пообіцяв не снитись
і не приходити в думки.
Чи може щось змінитись
від того, що крізь ніч кричу
й, зриваючись щодуху,
крізь простір маревом лечу?
Ти - гріх мій... І задуху
не можу вгамувати я.
Ти - кисень й покарання.
Стоїть - не крутиться Земля
відтоді, як востаннє
з тобою бачились. Мовчи...
І я мовчати буду.
А хочеш - то кричи, кричи
від туги й до абсурду,
свої ж ламаючи слова...
Чи чогось вони варті?
Світанок вкотре... Ще жива
і на низькому старті
все починається з нуля.
День обіцяє втому.
Не оглядатимусь назад,
а на шляху крутому
чи листопад, чи снігопад
байдуже. Я - додому!
Іду до себе - в глибину,
де снів нема строкатих.
Як корабель - на мілину
чи в порт... Відпочивати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967872
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2022
автор: Ксенія Фуштор