МЕМУАРИ ПРИ ВІДКЛЮЧЕНОМУ ОСВІТЛЕННІ (і без води)


1. Спогади  про  москвичів    та  про  московський  менталітет.  

Коли  темно  і  надворі,  і  в  кімнаті  та  ще  й  повністю  «лежить»  інтернет  –  отоді  я,  пересічний  та  соціально  мало  захищений  український  пенсіонер,  залягаю  на  диван  і  поринаю  в  спогади.  Ось  і  зараз  в  темноті  розкриваю    якусь  сторінку  з  минулого  власного  життя.      
А  поскільки  винні  в  моїх  і  ваших    нинішніх  незручностях  у  черговий  раз  росіяни,  то  я    й  пригадую    зараз,  як  у  віддаленому  вже  2012  році  мав  нагоду  особисто  за  росіянами  зблизька  спостерігати.  В  плацкартному  вагоні  потягу.  Я  в  ту  пору  останні  дев’ять    років  до  свого    виходу  на  пенсію  працював  конструктором-технологом  в  одній  київській  приватній  будівельній  компанії.    Головний  офіс  звичайно  ж  був  у  Києві,  а  всі  виробничі  потужності  і  моє  робоче  місце  знаходились  у  моєму  рідному  Конотопі.
Був  морозний  січневий  вечір.  Я  повертався      додому  з  одноденного  відрядження  в  Київ.  Мав  квиток  на  фірмовий  потяг  «Київ-Москва».    Потяг  відходив  з  колії  вокзалу  десь  о  20-й  вечора.  Коли  я  зайняв  своє  бокове  місце  в  вагоні,  до  відправлення  було  ще  хвилин  15.  Навпроти    мене    вже  сидів  молодий  хлопець  з  ввімкнутим    ноутбуком.  Як  потім  виявилось,  він  їхав  до  Бахмача.  А  чотиримісне  купе  справа  від  мене  поки  що  пустувало.  Проте  недовго.  Його  невдовзі  впевнено  зайняла  четвірка  росіян.  Судячи  з      аа-каючого  говору    це  були  москвичі.
На  нас  вони  ніякої  уваги,  наче  нас    і  не  було  поряд.  Галасливо  порозтикували  сумки  та  верхній  одяг,  куди  треба.    Усілися  попарно  на  лави.  Ділились  враженнями  й  критичними  зауваженнями    про  своє  перебування    «в  хааахляцкой  сталіце».    Раділи,  що  у  вагоні  чисто,  тепло  і  затишно.  Нагадали  самі  собі  і  певно  нам,  що  цей  потяг  московської  комплектації  і  що  вони  вже  знаходяться  на  російській  території.    Голосно    планували  також,  як  будуть  добиратись  до  власних  домівок  «с  кієвскаго  вааакзала».  Один  признався,  що  вже  скучив  «зааа    сваєй  Вєркой,  і  паааетому    пааа    прієзду  пааадаріт    єй  сєанс    хааарошего    сєкса».                                                                                                                  
Після  цих  кількох  їхніх    фраз,  як  я  й  передбачав,  вони    приступили  до  чисто  російського  ритуалу.  Ну,звісно  до  якого.  Росіяни  ж,  вони  і  в  Києві  росіяни.  
   -Сааагрєємся  давай  с  марозу,  что  лі?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        Сказано-зроблено.  Двоє  з  них  скочили  на  ноги  зі  своїх  сидінь,  підняли  кришку  лави    і  дістали  з  сумки  сіру  паралелепіпедоподібну  картонну  коробку.  Та  разом  з  нею    ще  й    пакет  з  чимось.  А  третій  з  їх  колективу,  що  сидів  навпроти    цих  двох,    невідомо  звідки  (чи  не  з  власного  рукава)  миттю  поставав  на  столик  необхідне  число  одноразових    стоп’ятидесятиграмових  стаканчиків.
На  сірій  картонній  коробці  був  намальований  червоний  перчик.  Коробку  блискавично  і  безжалісно  розпатрали.  В  ній  була  пляшка  «Української  горілки  з  перцем».  Судячи  з  презентабельної  упаковки  це  був  експортний  варіант  горілки.  А  в  пакеті    були  сякі-такі  продукти  для  закуски.      Уся  рідина  з  пляшки  миттю  була  розділена  в  стакани.
       -Ну  чьо?  За  вааазвращеніє  дааамой?      
-І  зааа  прааащаніє  с  Хааахляндієй,  да?
-Ааа  вот  за  прааащаніє  с    хахламі  давай  нє  чьокаясь!                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            Після  цього  був  короткий  смішок  і  професійне  спустошення  стаканчиків.  Залпом.  Коротка  мовчанка.  Потім  вони  вголос  прочитали  назву  станції,  яку  ми  проїхали.    
         -Дааарніца!    Ето  чьо,  Кієв  уже  закончілся?    
           -Ну  да!  Рєку  Днєпр  праааєхалі.  Рєвє  та  й  стєгнє    Днєпр          широкій.  Так,  кажется,  у    Шевчєнкі  наааписано.                                                                                                                                                                                                            
В  цей  момент    один  з  їх    компанії,  який  досі  уважно  роздивлявся  на  спорожнілу    пляшку,  підніс    її  просто  до    очей  свого  сусіда,  що    біля  вікна,  і  звернувся  до  нього.    
-Смааатрі-ка,  чьо  здєсь  написано,  а  чьо  в  бутилкє!  Ти      читай!  Читай!  Абманулі  нас  хахли,  б*ть.      
–Да  ти  чьо?  В  самам  дєле?    А  давай  єщьо    і  втааарую  глянєм.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  
Вони  підхопились,  підняли  сидіння  та  з  сумки  знову  дістали  таку  ж  саму  сіру  картонку  з  червоним  перчиком.      Так  само  безжалісно  розірвали  картон  і,  мало  не  стукаючись  лобами  почали  знову  читати  написи  на  пляшці.    
Двоє  інших  москвичів,  що  тихенько  про  щось  між  собою  говорили,  сполошились  і    спробували  заперечити.      
–Ну  куда  ви  уже  втарую?  Рано  пака!  Да  Маааскви    єщьо  єхать  да  єхать.  
-Рано  да  нє  будєт  поздно!  Ти  пааасматри    чьо  здєсь  пишут.  И  чьо  ми  пааа    факту  купілі.                                                            
Тепер  уже  всі  четверо,  тикаючи  одне  іншого    носами  і  вухами,  почали  досліджувати    етикетку  на  пляшці.    Пройшло  хвилин  три-чотири….  І  от  нарешті…  громкій  дружний  возглас  вазмущєнія.
-  Ну  подлиє  же    хахлиии!  Ну  нє  могут,  чтоб  нє  абмануть!  Сматрі  же,  вєдь  ясно  написано  «украінска  гарєлка  три  пєрцем»,  да???    А  пєрчік  в  бутилкє  всєго  адін  плаваєт!
Тепер  уже  ми  з  сусідом  по  боковому  сидінню  не  витримали  і  зайшлися  голосним  щирим  сміхом.  І…  нас  нарешті…    помітили.  Більше  того  до  нас  ще  й  заговорили.  З  вершин  своєї  величі.  Яке  «щастя»!
-Мужикі!  А  пааачєму  ми  хахочєм?  Ми  чьо-то  нє  так  сказалі  ілі  чьо?
Я  попросив  у  московських  сусідів  надірвану  картонну  упакову  від  горілки.  Мені  милостиво  подали  її  двома  пальцями.  Як  дохлу  мишу.  На  коробці  було  написано  по-  українськи    «Українська  горілка  з  перцем».  А  під  цим  написом    ще  й  продубльовано    те  ж  саме  англійською.  Ну,  щось  на  шталт  «Юкрейніан  горілка  виз  папрік».
Коли  я  переклав  москвичам  оце  все  зрозумілою  їм  російською  мовою,  реакція  на  мої  пояснення    в  них  не  забарилась.  Угадайте  яка  вона  була?    Ага,  саме    така  вона    й  була.  Традиційна,    як  для  росіян.  Тобто,  мені  та  моєму  сусідові,    який  з  Бахмача,  ці  московські  конкістадори  заявили    наступне.
-Ну  дааа!    Кааанєчно.    Пааа    хахляцкі  ані    напісалі.    Пааа  англіцкі  тоже  напісалі.    А  вот      п’чіловєчєскі  напісать    у  ніх  уже  і  ума  нє  хватіло.
?!?!?!?!
Оце    вам  від  мене    все  про  москвичів  та  про    їх  менталітет.  А  тепер  скажіть,  хто  з  нас  нацисти.  Ми  чи  вони?  І  кого  треба  денацифікувати?    Мабуть  їх.  А  ще  ізолювати.  В  резерваціях.  Аж  поки  вони  крім  себе  й  інші  нації  за  людей  вважати  стануть.  
Отож    я  про  росіян  ще  тоді  в  поїзді  остаточно  свою  думку    сформував.  Вони  можуть  прикидатись  нашими  братами  (як  раніше)  чи  «асвабаждітєлями»  (як  тепер).    А  по  суті  вони  і  є  нацисти.    Вже  давно  і  надовго.  
18.10.  2022.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967911
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2022
автор: епіграми з рогами