Космічний рейнджер

 Дотягнутись  до  зірок  і  просто,  і  складно  водночас.  А  він  це  зміг  зробити.  Досягнути  своєї  мети.  Зараз,  їдучи  додому,  пригадував  події  і  думав,  що  все  ж  таки  його  мета  залишилася  лише  мрією.
 
******************************************************
 
             П’ята  планета  сузір’я  Ориноко  зустріла  його  пусткою.  Він  вийшов  із  шатлу,  повільно  ступив  на  поверхню.  Озирнувся.  У  свої  23  роки  хлопець  побував  уже  на  трьох  планетах  різних  сузірь  і  мав  деякий  досвід.  Усе  вказувало  на  те,  що  саме  на  цій  планеті  є  розумне  життя.  Метою  було  встановити  первинний  дружній  контакт  з  будь-якою  формою  розуму.  З  усієї  команди  для  цієї  місії  було  вибрано  саме  його,  тому  що  по  даним  розвідки  на  цій  планеті  більшість  населення  були  дівчата  саме  його  віку.  А  йому  слід  було  зав’язати  знайомство,  не  привертаючи  уваги  до  їхнього  корабля.  Дізнатись  про  населення  було  неважко:  усього  лише  треба  опустити  скануючий  зонд  в  атмосферні  шари  і  послухати,  про  що  ж    розмовляють  жителі.
-  …я  вчора  одягла  гарнесеньке  плаття.  Жовте  у  червону  смужку…
-  …у  мене  на  голові  новенький  віночок  із  білих  пелюсток…
-  …а  сьогодні  він  на  мене  лише  поглянув  і  посміхнувся!  Мабуть,  привітатись  хотів…
             Голоси  були  ніби  дзвіночки,  мелодійні,  але  зміст  розмов  зводився  до  одного:  одяг,  залицяння  і  розваги.
Тому  висновок  був  єдиний:  основна  маса  населення  –  це  миряни  жіночої  статі  приблизно  віку  до  30  років,  у  перерахунку  на  вік  землян.  Ось  так  перед  Деном  була  поставлена  мета  –  знайомство  з  дівчиною.
 
*******************************************************
 
           Ден  озирався.  Нічого  подібного  він  раніше  не  бачив:  усюди  зелена  трава,  дуже  схожа  на  земну,  але  зовсім  чужа.  Вона  вкривала  увесь  простір  до  обрію  і  жодного  об’єкту,  окрім  цієї  трави  і  його  шатлу  не  було  взагалі.  Хлопець  ступив  ще  кілька  кроків.  Почув  ніби  якесь  шепотіння  в  голові.  Саме  в  голові,  у  самому  мозкові.
-  Нахились  нижче,  рейнджере.
Він  ще  раз  поглянув  довкола.  Потім  униз.  Трава  і  все.
 -  Нахилися  нижче,  рейнджере…  -  ніби  прохання,  а  звучить  як  наказ.  
         Ден  став  навколішки,  розгорнув  руками  траву.  В  очі  сяйнуло  блакитне  світло.  Він  ледве  устиг  прикрити  обличчя  рукою.  А  в  голові  сміх-дзвіночок:
-  Хі-хі,  ха-ха,  дінь-дінь,  не  злякався,  не  злякався!
-  А  він  гарненький!
-  А  він  молоденький!
-  Чудовий  хлопчик!
           Голоси  чулися  ніби  звідусіль  і  ніби  тільки  в  його  голові.  А  мозок  переповнювався  від  них  такою  радістю  та  ейфорією,  наче  в  роті  стрибали  бульбашки  справжнього  вистояного  шампанського!
-  Поглянь,  поглянь…
-  Відкрий  очі…
-  Усміхнись…
         Ден  зважився,  відвів  руку  від  очей  і  поглянув  прямо  в  блакитне  сяйво.
Перед  ним  стрибали,  вертілись,  складались  у  різні  візерунки  маленькі  зірочки.  Він  вдивлявся  пильніше  і  помічав  усе  нові    й  нові  деталі.
       Усі  зірочки  немов  з’єднані  одна  з  одною,  мерехтять,  переливаються,  тримаючись  за  стебельця  трави.  І  кожна  з  них  наче  живе  окремо.
       Упиваються  своїм  світлом  в  його  очі.  Витягують  із  нього  думки,  а  натомість  напитують  своїми  нісенітницями:
-  Ми  подобаємось?..
-  Моє  вбрання  сьогодні  гарне?
-  А  як  я  тобі  посміхаюсь?
-  Тобі  цікаво?
       Йому  не  треба  було  відповідати,  ці  зірочки  витягували  з  нього  все  самі.
Ще  пильніше  придивився  й  зрозумів,  що  перед  ним  зелена  квітка  з  пелюстками  тонкими,  як  трава,  а  самі  зірочки  –  це  тичинки,  які  колишуться  від  його  подиху.
-  Візьми  мене!
-  Мене!  
-  Мене!
-  Ні,  мене!
           Його  рука  потягнулася  до  одної  блискітки,  самої  яскравої  на  цей  момент.  Завмерла  і  несподівано  ніжно  стиснула  голос-дзвіночок  у  жмені.
Ден  одразу  ніби  провалився…  
 
*****************************************************
 
     …туман  яскравості  розсіювався  поволі.  Очі  бачили  лише  один  об’єкт:  дівчина  років  сімнадцяти,  зовсім  земної  зовнішності,  дивилася  на  нього  здивовано  і  трохи  розгублено.
-  Ось,  який  ти,  Дене…Дене…  Дениска,  Денчик…мелодія  –  ден-ден.  Я  тебе  кликатиму  –  День-чику,  а  все  навкруги  танцюватиме  з  радості…  
         Рейнджер-розвідник  слухав  її  дзвінкий  лагідний  голосок  і  роздивлявся.  Коротке,  мабуть,  занадто  коротке  волосся,  незвичайного  кольору:  ніби  яскраве  сяйво  холодних  нічних  зірок    переплелось  з  гарячим  промінням  сонця.  Личко  з  тих,  що  не  можна  назвати  «осліплюючо  прекрасним»,  а  лише  «миленьким».  Очі  глибокі,  чорні,  трохи  кирпатий  носик  і  повнуваті  губи,  кольору  лісової  полуниці.  Одяг  звичайний:  біла  сорочка,  поверх  неї  синя  куртка,  джинси  і  високі  білі  чобітки.  Ну  зовсім-зовсім  земна  дівчина…  тільки…
-  Я  теж  тобі  подобаюсь!  Відчуваю  це  з  твого  погляду!  Хочеш  мене  торкнутися,  Дене?  Підійди  і  зроби  це!
           Але  він  усе  ще  вагався.  Навколо  них  не  було  нічого  лише  сріблястий  туман  і  якась  тверда  поверхня  під  ногами…  усе  незвичне  і…  дівчина!
-  Ну,  сміливіше…
     Ден  ще  раз  поглянув  на  її  лице.  Воно  ніби  трохи  змінилось:  вираз  його  нагадував  зараз  дійсно  обличчя  однієї  знайомої  дівчини.  Із  його  планети.  Треба  пильніше  подивитися  в  її  очі.  Раптом…
 
******************************************************
           …  Олена  сміялася  йому  в  лице:
-  Кохання?!  Яке  кохання?!  Це  ти  глузуєш  із  мене?  Можливо,  колись,  ти  почуєш  ще  від  мене  «кохаю»,  але…-  у  неї  перехопило  подих  від  емоцій,  –  але  не  зараз.
-  Чому  ж?  –  Дену  гірко  було  чути  такі  слова  від  дівчини,  якій  він  довірив  свої  почуття.  Свою  любов.  Своє  життя.  Все,  що  в  нього  було  святого.
-  Ти  ж  просто  жебрак!  Звичайний  бідняк.  Сидиш  на  шиї  у  своєї  матері,  а  сам  заробляєш  копійки!  Жебрацькі  копійки…
       Хлопець  мовчки  розвернувсь  і  пішов  геть,  а  вслід  йому  летів  сміх.  Жорстокий,  злий,  ненависний.  І  через  декілька  днів  записався  в  космічні  рейнджери.  Намагався  втекти  від  долі,  та  вийшло,  що  доля  сама  знайшла  його.  Навіть  тут…  
 
*****************************************************
 
       ЇЇ  очі  були  схожі  на  Оленчини.  І  губи  кривились  презирливо.  Носик  морщився  у  посмішці,  яку  він  так  любив  колись.  Після  його  запитання  змінилося  все:
-  Як  твоє  ім’я?
-  А  як  ти  хочеш  мене  називати?  Хочеш,  я  буду  О-ле-на?  Подобається?  Пісня  лагідна,  заколисує…
-  Ні,  я  питаю  зовсім  про  інше.  Твоє  ім’я,  справжнє?  Як  тебе  кличуть  на  цій  планеті?
       Дівчина-зірка  зблиснула  поглядом,  сяйнула  усмішкою,  яскраво  сипнула  сміхом-дзвіночком:
-  Ха-ха-ха!  Моє  ім’я?!  Моє  ім’я!!  На  твоїй  мові  звучатиме,  як  «пісенна  мрія».  А  ти  не  хочеш  звати  мене  О-ле-но-ю?  –  проспівала  ім’я  дівчини,  ніби  це  справді  був  куплет  пісні.  Веселої,  радісної,  мрійливої.  Але  ж  у  його  житті  воно  мало  зовсім  інше  значення!  Ден  не  хотів  чути  його,  не  хотів  бачити  її.  Немає  в  душі  кохання,  пустка  чорна.  Кожній  земній  дівчині  він  запропонував  би  лише  дружбу.  Та  це  не  Земля,  і  перед  ним  не  дівчина,  а  мирянка  з  далекої  планети  сузір’я  Ориноко.
         Вона  відчула  зміну  в  настрої  рейнджера.  Невідомо  як,  але  з  нею  теж  відбулась  суттєва  зміна:  очі  стали  яскраво-прозорі,  губи  соковито  заблищали,  волосся  чорними  хвилями  впало  на  плечі.
-  Я  така  подобаюсь  тобі  більше?  Денчику?  Денчику!
-  Як  твоє  ім’я?  –  знову  спитав  Ден.  Він  за  кілька  років  космічного  польоту  звик  стримувати  свої  емоції.
-  Моє  ім’я?  Ха-ха-ха!  –  знову  задзвенів  сріблястий  струмок  сміху.  –  На-йя!  Подобається?!  Скажи:  так!
-  А  звідки  ти  знаєш  земну  мову?
-  Я?!  Ха-ха-ха!  Не  знаю!  Я  не  знаю  земної  мови,  рейнджере!  Ти  відчуваєш  мої  слова,  а  я  –  твої.  Підійди,  торкнись  мене  і  ти  відчуєш  мої  думки.
     Спокуса.  Спокусливий  сміх.  Бажаний  доторк.  Ден  пильно  вдивлявся  в  її  очі,  її  губи,  такі  принадні  солодко-стиглі,  готові  для  цілунку…  як  вона  сказала?    На-йя?  А  якщо  до  неї  не  тільки  торкнутися?  Яка  вона  є?  Чи  справді  така  земна,  як  здається…
Ден  ступив  крок  до  дівчини…
 
****************************************************
     Незвичайно…  дивно…  незрозуміло…але  саме  в  цю  мить,  дивлячись  на  вуста  мирянки,  він  чітко  зрозумів,  що  вже  встиг…  саме  закохатися  в  цю  до  неможливості  чудернацьку  дівчину.  Як?  Навіщо?  Чому?
     Це  було  зовсім  не  схоже  на  Дена-справжнього,  Дена-сторожкого,  який  завжди  рвав  будь-який  зв’язок,  навіть  найменший  натяк,  що  міг  перерости  в  щось  більше,  ніж  проведення  спільного  вік-енду.  Той,  колишній  Ден,  ніколи  не  зміг  навіть  помислити  таке  про  незнайомку01,  яку  побачив  усього  кілька…  хвилин…  годин?...  віків?    Чи  може  справа  в  тому,  що  Денові  ніколи  не  зустрічалась  саме  ТАКА  дівчина?  
Вир  затягував  його  все  більше.  Губи  її  виявилися  м’які  й  піддатливі.  На-йя  невміло  відповіла  на  цілунок,  притислась  до  хлопця  всім  тілом.  А  Ден  торкався  пальцями  її  шкіри,  відчував  її  шовкову  лагідність,  плутався  в  довгому  чорному  волоссі  й  слухав,  слухав,  слухав.
   Дзвінкий  голос,  сміх,  переходив  у  стогін  бажання.  Тіло  дівчини,  здавалося,  раділо  йому,  знало  його  і  кликало  до  себе.  Воно  огортало  хлопця  теплою  хвилею,  даючи  йому  нестерпну  насолоду  кохання.  Ден  обійняв  На-йю,  знову  тихенько  задзвеніла,  розбризкуючи  свій  сміх  навкруги:
-  Ха-ха-ха!  Який  ти  нетерплячий,  Деньчику!  Деньчику!  Ден-ден,  Дене-ден.
         Не  міг  зрозуміти  себе,  свого  вчинку.  Але  ж  він  –  космічний  рейнджер!  Розвідник!  А  вона…
-  Хто  ти!  Чи  я  повинен  спросити…  ЩО  ти?  –  видихнув  важко  із  себе.
-  Я?  На-йя!  І  все!  Не  більше,  не  менше.
       Ден  мовчав  і  дивився  у  яскраво-зелені  очі,  торкався  короткого  сріблясто-блакитного  волосся,  проводив  пальцями  по  оксамитово-гладенькій  шкірі  і  …
 
****************************************************
 
   У  його  мозку  пульсував  інший  голос.  Голос  його  командира:
-  Рейнджере!  Рейнджере!    Де  подівся  зв’язок?  Ваш  час  перебування  на  планеті  скінчився!  Рейнджере!  Що  за  чортівня?!  Дене!  Чуєш?  Повертайся…    
           -  Так  точно!...  Наказ  виконую!  –  пошепки  кричати  дуже  важко.
Ден  підійнявся  з  зеленої  трави.  Поглянув  довкола.  Нічого  не  змінилося.  Але  дивна  тиша  заполонила  все  навкруги  і  його  тіло  теж.  Намагаючись  не  порушити  цю  мовчазність,  Ден,  крадучись,  пішов  до  шатлу.  
 
******************************************************
     Зараз,  їдучи  додому,  Ден  повертався  до  подій  минулого,  що  яскравою  теплотою  наповнювали  його  душу.  Пригадував  дивну  мирянку  з  сотнями  земних  дівчат  у  собі  й  подумки  наспівував  її  ім.’я:  «На-йя…  На-йя…  На-я».  «Пісенна  мрія».  Дійсно,  і  пісня,  і  мрія,  і  дівчина,  і  кохання,  і  …  
-  Ха-ха-ха!  –  сріблястий  сміх  розсипався  навкруги.  
Ден  здивовано  прислухався.  Де  це?  Це  вона?  Бажання  знайти  її,  відчути  було  болюче,  сильне.  Жагуче.  А  сміх  дзеленчав  у  ньому!!!  Він  ніби  торкався  своєї  На-йї.  Подивився  на  свої  руки.  Права  стиснута  в  кулак.  Повільно  розтулив  пальці:  в  очі  сяйнуло  яскравим  сяйвом,  і  зірка  лагідно-закохано  залилась  щасливим  сміхом.
                                                                                                                                                         2005  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969247
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.12.2022
автор: Ірина Вірна