Коли темно і надворі, і в кімнаті та ще й повністю «лежить» інтернет – отоді я, пересічний та соціально мало захищений український пенсіонер, залягаю на диван і поринаю в спогади. Ось і зараз в темноті розкриваю якусь сторінку з минулого власного життя.
3. Спогади про моїх двоюрідних братів та сестер.
Крім мене в діда з бабою були й інші онуки. Які жили окремо з своїми батьками. Разом зі мною їх народилося і виросло одинадцять штук. Всі вони були молодші за мене. Двоє з них жили зовсім поруч у селищі Дубов’язівка, четверо в Конотопі, один у Луцьку, а ще троє аж у далекій Молдавії. Одного разу до нас у село одночасно було привезено двоє моїх двоюрідних. На тиждень. Сестру з Конотопа та брата з Дубов’язівки. Я тоді вже ходив у старший клас, а вони закінчили молодшу школу.. І вже на другий чи третій день свого перебування в селі малі гості зробили шкоду. Гралися на городі в піжмурки і витолочили дідову вику. Всі чотири сотки між яблунями. Мабуть вони довго там одне від іншого ховались. Бо вика була витоптана вся, майже до останнього стебла. Подібної ж сумної долі удостоїлась і добра половина грядочки тютюну-самосаду, який дід сам дбайливо саджав і доглядав. А заодно ще й з півдесятка кущів помідорів було благополучно зламано.
Уздрівши на городі цей процес (який уже відбувся), дід негайно вжив рішучих заходів виховання. Лозиною. По жижках та по задніх місцях. Мій двоюрідний Толька дременув крізь хвіртку на вулицю. А двоюрідна Свєтка втекла в кущі смородини плакати. Дід Михайло спересердя кинув додолу лозину. А потім дістав з поштової скриньки біля воріт свіжий номер «Сельской жизни» і зі словами: «Ану ж почитаю, шо вони тут знов набрехали да й хай трохи нєрви успокояться», сів на рундук. Гукнувши до мене, щоб приніс з веранди окуляри. Я у веранді якраз вчив білети на екзамен. Свєтка в кущах смородини голосно хлипала і ображалась на діда.
-Дєд ти плахой. Ааааааааа! Гегегеееее! Я тєбя нє люблю. Я вот мамє всьо расскажу. Как ти мєня лазіной біл. Ааааааааааа. Я всьо єй расскажу. Вот увідіш. Гегегееееее!
Глухуватий дід Михайло гукнув до мене в веранду, щоб я переказав йому, про що вона там балакала.
-Каже, що ви поганий. Що мамі своїй на вас пожаліється. Як повернеться додому.
-Иш ти, ковганка мала. Дак я й мамі лозиняки дам за таке воспитаніє дочки. Як канхвету дід давав Свєті, дак хорошим був. А теперечки отак. А Толік де?
-Десь на вулицю втік.
-Ну ладно. Хай вони ось уже скоро в баби пообідають, а тоді я ще захожусь біля них. І приговор свій їм винесу, шоб на будущеє понімали. Толька, той хоч кролям нарве, як його попросиш. А ця кукла городська і г’ірочка з гудини сама не вирве. Бо в неї платтє чистоє. Штоби нє запачкать, значить. А як по-пластунськи у вику да в табак лазить – дак і плаття не жалько.
Свєтка в кущах, почувши про дідів намір відшмагати лозиною і її матір, на хвилину замовкла. А потім заревла і захлипала з подвоєною силою. Дідові щоправда вже погрожувати не наважувалась.
Якраз наступив час обіду. Бабуся притупала з кухні у веранду і, витираючи руки об фартух, крізь відчинені двері покликала всіх нас обідати. Дід Михайло відмовився, сказав, що поїсть уже після нас. Удвох з бабою. А поки-що подивиться ще в газеті, яка буде погода на бліжайшиє дні.
Обідали майже мовчки. Бабі про шкоду на грядках ще ніхто не казав. Вона ревно слідкувала, щоб онуки з’їли все, що було нею зварено, спечено і насипано. Та нас і просити було зайве. Борщ із курчам пішов на ура. Картопля-товканка, засмажена салом теж була з’їдена без залишку. А на вареники з вишнями вже й місця в животі не вистачало. Однак, ми всі троє покуштували і їх. Бо смачно ж.
Бабуся запропонувала нам взяти стару ковдру та миску з варениками і продовжити пасивний відпочинок з трапезою надворі під грушею. Та коли ми з’явились перед дідом з виданими нам бабою реквізитами, він вніс радикальні поправки в нашу подальшу життєдіяльність.
-Світлана і Анатолій, ану ж ідіть сюди. Чого стали? Чули що дід каже?
Свєтка з Толіком боязко і трохи боком підійшли до діда. Лозини в його руках не було. А тільки-що виготовлену самокрутку він тимчасово поклав на портсигар біля себе. А з кишені штанів своєю великою, як штикова лопата, рукою дістав гаманець з грошима. А з гаманця вийняв п’ятак і простягнув внуку Толіку.
-На! Це тобі на автобус до Дубов’язівки. Паняй до родітєлєй.
Потім дід хоч і негнучкими пальцями, а всее ж досить вправно відрахував тридцять копійок та ще три копійки. І вклав у долоню Свєтці.
-А це тобі, баришня. Три гривеники на автобус і три копійки на трамвай. Крой на Конотоп. Бо мені тут таких шкодливих пасажирів, я ви, не нада. А я ось іще батькам вашим загадаю, хай мені самі вику косять.
На прохання діда я провів своїх двоюрідних до автобусної «ожидалки». Брат одразу ж сів на автобус до Дубов’язівки, а Світлана зворотним рейсом через 20 хвилин «покроїла» на Конотоп.
А вику дід Михайло сам викосив. Наклепавши косу «до злості». Правда рівненьких покосів уже в нього не вийшло. Бо доводилось крутитись із косою в різні боки назустріч лежачим стеблам.
P.S.
До слова, і Толік, і Світлана стали цілком достойними людьми, коли виросли. Толік закінчив школу, потім технікум, а після армії ще й заочно здобув вищу освіту. Працює у митній службі. Успішно, бо займє там далеко не рядову посаду. Вже досяг пенсійного віку. Можливо вже й пішов на відпочинок. А Свєта також після школи закінчила технікум. А потім на стаціонарі Одеський інститут зв’язку. Заміжня. Живе в місті Каневі Черкаської області. Ос-ось стане пенсіонеркою.
21.11.2022 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970424
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2023
автор: епіграми з рогами