Іноді… (декілька таємних історій із життя однієї жінки) - ІV

                             [i]  Іноді  достатньо  одного  погляду  в  очі  людині,  щоб  зрозуміти:  
                                                                                   ваші  долі  нерозривно  пов’язані[/i]

                                                                                         [b]  Історія  четверта[/b]

Їй  у  двадцять  вісім  років  Бог  вирішив  подарувати  дитинку.  Таку  малесеньку  живу  істоту.  Спеціально  для  неї.  Ось  такий  прояв  Божої  милості.  І  вона  з  радістю  готувалася  цю  дитинку  народити.  До  цього  моменту  залишилось  зовсім  небагато  часу  –  декілька  днів.  Вона  вже  відчуває  нетерплячі  поштовхи  маленької  в  собі.  Яке  ж  це  дивне  відчуття!  Покладе  руку  собі  на  живіт.  А  звідти  ніжкою  -  буць-буць,  штовх-штовх.  Іноді  -  ніжно,  іноді  –  боляче.  Нічого,  трохи  залишилося,  і  будеш  своїми  малими  ноженятами  буцятись…  Уже  скоро,  тому  і  знаходиться  зараз  у  лікарні,  у  пологовому  відділенні.  
Уже  й  лікарі  всі  палати  обійшли,  і  спати  треба,  а  вона  чомусь  не  спить.  Їй  би  відпочивати,  сил  набиратися  перед  пологами,  а  вона  усе  про  свого  чоловіка  думає:  «Як  він  без  мене  вдома?  Чи  їсть  удосталь?  Чи  не  випиває?  Чи  кота  годує?».  Раптом  двері  до  палати  відчинилися.  Ледь  не  скрикнула,  так  злякалася,  і  дитинка  одразу  захвилювалася,  завовтузилася  в  ній.  Тихесенько,  навшпиньках,  прокрадається  від  дверей  її  коханий  чоловік.  Простягає  руки.  Вона  теж  хотіла  до  нього  податися  назустріч,  але  війнуло  неприємно  від  нього  –  тютюном,  змішаним  із  алкогольним  перегаром.  Тому  замість  того,  щоб  притулитися  до  чоловіка,  жінка  відсторонилася.
-    Як  ти  тут  опинився?  Що  ти  робиш  у  лікарні?  
-  Мала,  ти  що  не  рада?  Я  почекав,  поки  всі  на  перекур  розбіглися,  і  швиденько  до  тебе…  -  поліз  цілуватися,  а  від  нього  ж…  не  можна  носом  дихати,  такий  важкий  дух.
-  Щось  трапилося?  З  батьками?  З  котом?  
-  А  тебе  тільки  кіт  і  цікавить?  –  причепився  до  останнього  слова  чоловік.  –  А  я  тобі  вже  зовсім  байдужий?  (майже  зірвався  на  крик).
-  Та  тихіше,  дівчат  у  сусідніх  палатах  розбудиш,  навіжений.  Ти  чому  напився?  –  пішла  в  наступ  жінка.
-  Де  напився?  Та  я  тверезий!  Скучив  просто  за  своєю  маленькою  жіночкою,  -  знову  простягнув  до  неї  руки,  щоб  обійняти.  І  знову  вона  відсторонилася.
-  Я  тобі  бридкий?!  Ненависний?  Розлюбила  мене?  Знайшла  якогось  собі  тут  медбрата  і  романчик  закрутила?  Ах  ти  ж…
-  Ну  кажи,  кажи,  хто  я?!  –  уже  й  вона  підвищувала  голос,  почала  насуватися  на  чоловіка  своїм  величезним  животом.  
-  Та…  ти  ж  моя  маленька,  -  перейшов  на  лагідно-улесливий  тон  майбутній  татусь.  –  Вибач.  Вибач,  то  я  через  неспокій.  Розпереживався,  як  ви  тут  без  мене.  Вирішив  провідати.  
Вона  ще  стискала  руки  в  кулаки,  намагалася  стримати  тремтіння  всього  тіла,  бо  з  нервів  почала  трусити  пропасниця.  Чоловік  усе  ж  таки  примудрився  обійняти  її  за  плечі  та  всадовити  на  лікарняне  ліжко.  Поліз  цілуватися,  стиснув  міцно  груди.  Жінка  скрикнула  і  засичала  з  болю:  груди,  налиті  в  очікуванні  дитячого  ротика,  були  повні  молока  і  почали  пекти.
-  Та  ти  що  робиш!  Зупинись.  Ми  ж  у  лікарні…
-  Мала,  це  ж  так  романтично!  Лікарня,  медсестри  у  біленьких  халатиках…а  давай  прямо  тут?!  Зараз…-  чоловік  настирливо  ліз  з  пестощами  та  обіймами  до  дружини.
Їй  так  було  бридко  від  його  доторків,  неприємного  запаху,  грубості.
-  Та  не  торкайся  мене…  -  простогнала  змучено,  -  мені  ж  скоро  народжувати…  там  же  дитинка  наша…
Чоловік  відсторонився  від  неї.  Видно  було,  що  йому  стала  неприємна  реакція  любої  дружини.  Відійшов  до  дверей  з  палати.
-  До  речі,  про  пологи.  Мала,  ти  ж  відкладала  гроші  на  цю  справу,  так?  Я  ж  знаю,  що  відкладала.  Так  дай  мені  їх.
-  А  що  трапилося?  –  вже  вкотре  перепитувала  дружина.
-  Я  так  нервую,  так  переживаю…  Мені  й  потрібно  декілька  сотень.  Ну,  щоб  напругу  зняти.  Ти  ж  тут,  а  я  –  там,  сам,  самісінький…  -  давив  на  жалість  чоловік.
-  Так  ти  гроші  прийшов  просити,  -  нарешті  зрозуміла  жінка,  -  а  не  нас  провідувати.  Ні,  грошей  я  тобі  не  дам.
-  Як?  Хоча  б  на  автобус,  щоб  додому  доїхати.  Я  тобі  завтра  на  картку  перерахую…  так-так,  усю  суму!  Ні,  тисячу!
-  Немає  в  мене  готівки.  Тільки  на  картці.
-  А  ми  підемо  до  магазину,  він  тут  недалеко,  через  дорогу  від  лікарні,  там  банкомат,  знімемо,  -  заметушився  чоловік,  -  і  я  тебе  сюди  назад  приведу.  Пішли,  мала,  збирайся…
Він  тягнув  її  за  собою,  а  жінка  відчула,  як  живіт  став  важким.  Дитина  завмерла.  Що  робити?  Раптом  забракло  повітря  для  подиху:
-  Чуєш,  погано  мені.  Біжи  по  лікаря.  Важко  щось  стало…
-  Та  який  там  лікар!  Пішли  гроші  знімемо,  а  тоді  й  лікаря  покличемо.  Давай,  мала,  швиденько  рухайся,  -  він  підштовхував  дружину  в  спину,  щоб  ішла  до  дверей.  Але  та,  як  підкошена,  повалилася  на  підлогу.  
-  Мала,  підіймайся,  мала,  -  тягнув  її  за  руку.
На  шум  до  палати  ввійшла  чергова  медсестра:
-  Що  тут  у  вас?  Чому  ви  в  палаті?  
-  Та  от  впала…,  мабуть,  погано  стало…  -  виправдувався  чоловік.
-  Вийдіть  негайно,  я  лікаря  покличу.  До  його  приходу,  щоб  вас  тут  не  було,  -  і  медсестра  вийшла.
Чоловік  полишив  дружину,  швиденько  віднайшов  її  сумку,  витягнув  гаманець,  а  з  нього  банківську  картку.  Ось  і  все,  що  йому  було  потрібно.  Код  від  картки  для  нього  давно  вже  не  секрет.  Вийшов  із  палати,  причинив  двері.
Лікарка  з  медсестрою  встигли  вчасно.  Жінку  врятували,  дитинку  теж.  Народилася  гарненька  дівчинка  з  темно-фіолетовими  очима  -  колір  нічного  неба.  
Чоловік  прийшов  провідувати  свою  дружину  і  донечку  через  два  дні.  Ні  букету  квітів,  ні  вибачень.  Мовчки  простягнув  жінці  банківську  картку:
-  Вибач,  мала,  так  треба  було.
-  Але  ж  я  два  дні  після  пологів  без  нормальної  їжі,  без  ліків…  і  донечці  памперси  потрібні,  -  почала  обурюватися.
-  Так  усе  ж  гаразд.  Усі  живі-здорові.  А  гроші…  ще  заробимо.  Я  ж  вас  усе  одно  люблю.  Ми  –  сім’я.
І  стільки  в  його  погляді  було  тієї  самої  любові,  про  яку  казав,  спокою  та  лагідності,  що  дружина  вирішила  просто:  все  погане  не  згадувати  ніколи,  забути  назавжди.  Так  буде  краще  для  всіх.  Вони  ж  –  сім’я.        
                                                                                                                                                                   2018

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970631
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.01.2023
автор: Ірина Вірна