Його погляд був спрямований в нікуди. Від свічки залишилася купа воску, котра в променях вогнику, що ще ледь жеврів, відбивала на стіну дивну безформенну химеру. Кава остила, хоча він майже її не пив. На стіні в кутку спокійно обвивав павутинням свою нову жертву павук. Але він цього всього не бачив. Не хотів бачити. Він все очікував, що ось-ось відкриються двері і вона зайде в кімнату, освітить її соєю посмішкою, наповнить дивним тепло своєї душі…
Вона померла рік тому, та для нього час ніби зупинився.
- Я ще трішки почитаю, кохання моє. Скажеш, якщо світло заважатиме тобі заснути?
У відповідь як завжди мовчання.
- Ти вже спиш… Я скоро теж піду…
Двері відчинилися. По стіні майнула тінь. Він повернув голову, широка щира посмішка на його обличчі плавним рухом опустилася вниз. Кімнату осяло світло світильника…
- Батьку, ти ще не спиш? Я приніс тобі вечерю. Як твій день сьогодні?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970653
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.01.2023
автор: Iluha