Зимовий вечір…. В кімнаті прохолодно. Анастасія, схожа на капусту, як колись їй говорила мама. Сама худенька, аж два светри на ній, один синенький, махровий, тоненька в'язка. Другий светр коричневого кольору, в'язаний товстою шерстяною ниткою. На ноги натягла старі, ще мамині бурки. Тішилася - Добре, що не викинула. То ніби знала,що колись потрапить у такі обставини. На термометрі плюс вісім, а здається, ніби вже мінус. -І чого це серце не гріє? – майже щодня себе запитує. В кімнаті включений телевізор, чути голос ведучої каналу один плюс один. Вона в кріслі, по пояс обгорнута пледом, бо часом ніби мороз охоплював все тіло. То напевно слухаючи новини, так діє хвилювання, кожного разу намагалася відволіктися, займатися в'язанням.
Мабуть не кожна людина має хобі, але має свою улюблену справу,чи малювати, чи вирощувати квіти,чи вишивати. Вона ж знаходила віддушину у в'язанні, інколи гачком, а частіше спицями. Маленький син тішився новим речам, які зв*язала матуся. Та й чоловік радів, коли вбирався в щойно зв'язаний светр.
Після виснаженої роботи в багажному дворі на залізниці, вона ніби знаходила себе. Відчувала, що іменно це захоплення позитивно вплинуло на її здоров'я.Та й відколи пішла на пенсію від своєї роботи отримувала моральне задоволення, наче заряджається енергією. Зв'язавши кілька пар шкарпеток, продавала на базарі.
Нині війна та й роки вже не ті, до базару добиратися важко, а їхати автобусом невигідно. Все ж продовжила свою справу, шкарпетки і рукавички віддавала в дитячий притулок. Розуміла, в такий важкий час,
кожен дорослий повинен підтримати осиротілих дітей війни. Вирішила - матусині руки не зігріють дитинча, то хоч на якийсь час, в прохолодні дні і ночі в*язані речі зігріють молоденьке тіло.
На душі тривожно… зима, якби ж мороз не кріпчав. В будівлях прохолодно та вода, що потрапляє від ТЕЦ до труб, ледь тепла. Ще, як день, швидше проходить час, а ночі… інколи без світла, занадто довгий.
Буває охоплює якась негативна енергетика…сповиває смуток. Йде на балкон, подивиться на алею, на перехожих. Бажання відволіктися від воєнних подій. Важко знайти сили, щоби не тріпотіло серце й не піднімався тиск. От вчора, навіть сонячні промені освітили фіранки. То ніби промені надії. І посміхнулася, мабуть це вперше за пів року. А напередодні, ще й почула новини, про нові наступи ЗСУ. А щоби не слухати новин, то як жити? І так сама залишилася. Спогад за сина – то біль, сльози полинні, сама в собі кричала, ридала душа. Навіщо я його народила на світ? Він зрадник, зрадив матері, Україні. Хоч і давно мешкає в Іркутську, але в такі важкі години міг би повернутися на рідну землю. Чому, коли почув, що почалася війна вимкнув телефон? Чому? Та недосяжність душу розрива. Зморена тяжкими душевними терзаннями і перевтомою думок. А чого було й чекати? Два роки назад помер чоловік, ніхто не приїхав. Ну хай би діти, у них проблем побільше, дружина на роботі, але ж вирвався би сам.Так ні! На похорон прислав двісті доларів…та краще би він їх не висилав,а сам приїхав! І в телефоні жадібний до теплих слів. «Тримайся мамо! Таке життя « - і більш ні слова. Вона ж чекала запитання -Як ти там? Але ж ні, шкода, чому таким черствим став? Єдиний син… на жаль немає опори. Але зробила висновок, рідну кровинку не викинеш з серця, а треба просто відпустити, самій же боротися з негараздами, витримати їх і просто жити.
От у в'язанні і знаходить розраду. Буває настрій, як погода, все небо у холодних тонах. Подібна миші, забитися би, десь у куточку, слухати тишу, а не події про війну.
Її психіка сприйняла війну, як катастрофу для життя. Сімдесят п*ять років за плечима, а такою безпорадною себе не пам*ятає. Бідкалася, де взяти силу волі, щоби важкі новини незашкодили здоров*ю. Жаль… від війни не втечеш, якби ж. Але ж й на секунду не сприймала думки, поїхати до сина. Хоч і рідна кров, все ж засуджувала його, зрадив родину, рідну Україну, а чи й зрозуміє колись,брав сумнів.
Кожного вечора, лягаючи в ліжко, молилася до Бога і твердила, -Ні - ні, я маю бути сильною, основне вірити в себе.
Напередодні війни… сни віщали недобре. То поле переоране зі снігом, місцями чорне- чорне болото, то по полю розкидане закривавлене м'ясо. А, як велике вогнище наснилося, ліс горів, прокинулася від почуття, ніби вона в тому пеклі. Огорнув смуток, в голові шуміло » може захворію», а тут найстрашніша новина – війна. Від звістки жахливе слово породило страх, переживання, сльози. Ой, Боже, на жаль біда приходить неждано – негадано. І чого ж хоче ця русня?
Напевно вона не одна, така серед одиноких жінок, які й не думали про війну. З п'ятого поверху важко спускатися,ото тільки й поспілкується з вихователями та з дітьми з притулку, коли приходять за черговою партією в*язаних речей. Кожного разу з секенхенду приносять в'язані светри, от і знову вона мала чим займатися.
Сьогодні повітряна тривога не лунала і це її трішки втішало. Але побачивши по телевізору загинувших воїнів, знову розхвилювалася,
- Такі ж молоденькі… їм би жити ще й жити. О, як же витримає материнське серце…
Спало на думку вийти на балкон. По старій звичці, подивитися на алею, на людей , відволіктися від воєнних новин. Полюбуватися хоч і невеликим покровом снігу, сивим інеєм, що злегка прикрасив дерева.
На голові шапочка, все ж подивилася до дзеркала, зверху зав'язала стареньку пухову хустку й до себе,
- Ось так краще бабусю! Не захворій, шануйся.! Охо-хо… нема кому за тобою ходити.
Уже за мить одягнута в дідовий кожух, підв’язалася ремінцем. Снували думки - Ось так не промерзну ! Втечу від свого сумління, що я не здатна пережити всі негаразди і жахи війни. Основне повірити в себе і дасть Бог дочекаюся перемоги.
Холодне повітря вдарило в обличчя. З очей покотилося кілька сльозин,
-Ого, ніби й вітру немає і мороз лише мінус сім градусів, а здається всі п*ятнадцять. Ох, як нам студену зиму пережити, щоб не замерзнути, як люди в другу світову війну…
Від думок відволікло небо… здається воно висить над самою головою. Місяць ніби ховається, але поміж хмар його сяйво де – не- де пробивається, навскіс підсвічує їх.
Красиво, що сказати, якби ж Бог дав миру, можна й тішитися. Внизу помітила пару молодих людей. Напевно чоловік щось розповідає, з висоти такий кумедний, до жінки раз – у - раз повертаючи голову, розмахував руками. Відразу пом'якшав вираз її обличчя, з*явилася усмішка. Кілька хвилин дивилася вдалину, виднілася центральна дорога. Раз - по - раз проїжджали автівки, світлом фар освічували дорогу.
Раптовий звук сирен заставив здригнутися. По центральній дорозі, одна за одною мчали карети швидкої допомоги.
Відчуває неприємне поколювання в серці,
-О, Господи, напевно знову в лікарню везуть поранених. Збережи їх Боже! Пошли до них ангелів охоронців!
Скотилася сльоза… важко на душі - Ні- ні, від війни не втекти, а треба триматися. Я ж маю нитки, маю роботу, значить ще комусь потрібна.
З такими думками повернулася в кімнату, пила ліки.
Вмовляє себе - основне треба повірити в себе, я справлюся. Ми українці - вільна, сильна нація! Всі маємо пережити цю кровопролитну війну. Маємо справитися з своїми емоціями. Все буде добре!
Грудень 2022р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970941
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.01.2023
автор: Ніна Незламна