Привіт, о Світе! Знову ми,
що називаємось людьми.
Ти чув уже? Було в новинах...
А бачив? Ще зовсім дитина...
І як тобі? Без спецефектів?
А як же тіні силуетів,
які вдягалися у крила?
Хіба ефекти ці не сила?
Слабенько? Надто мало крові?
Тоді лови весь біль у слові!
Слова легкі? Не долітають?
Та що ж за лихо? Не проймають?
Тоді... наступним станеш ти.
Давай готуйсь - мінуй мости,
зводи товстезні огорожі,
і вдень й вночі стій на сторожі...
Та все нормально, не журися.
Ми теж боялись. Ти навчишся.
Ні, не іронія - це дійсність,
де місяць тягнеться, як вічність.
Або ж ти прозріваєш й бачиш,
або ж і сам за мить заплачеш.
Не буде так? Не сміють? Знаєш,
ми точно так колись казали.
Ну ось, торкнися. Відчуваєш?
Липка, червона... Де ми взяли?
А ти ще раз подумай... Вмийся
і чистим зором подивися.
Тільки від горя ж бо не спийся...
Прокинься ж, Світе! Схаменися...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971008
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.01.2023
автор: Ксенія Фуштор