До збірки увійшли окремі вірші з книжки того часу, через обмеження формату сайту, разом з доданими вже в час війни.
Та, як і кожну книжку, не обов’язково її читати одразу цілком.
Збірка «Вітрила волі»
Громадянство.
Не жаль мені колишніх днів,
Бо бачив всіх "ідейних" хробаків,
“Вождів-богів”, і всю їх піну,
Та за для них не гнув я спину.
.
Часів таких не жаль мені ,
«Червоної» ідейної брехні,
З якою крали тільки все собі,
Тримаючи народи у ярмі.
.
Громадянин я власної країни,
А не колишньої імперської руїни.
І про країну власну треба дбати,
Щоб знов її не запроторили за грати.
.
Брехливим міфам не здолати
Дух волі, що навчився вже літати.
Нам є що берегти і шанувати,
Героїв власних будьмо пам’ятати.
.
Але й не ті нам, ніби – “патріоти”,
Хто лиш гребе під себе без турботи,
Вдягнувши тільки вишиванки,
Надій нам наших отруїв світанки.
.
Бацила старої імперської іржі,
Ще й досі точить наші дні.
Але, лиш тільки на своїй землі
Нам щастя будувати для рідні.
.
Бо громадянство не в кордонах,
Не в штампах, і ідейних клонах,
А в тім, коли так треба, то й життя
Віддати, щоб країна вільною була.
____________________________
Свіча палахкотить.
Свіча палахкотить на підвіконні
Палахкотить так тихо – тихо,
Немов, як ненароджені долоні
В часи звірячого страшного лиха.
Палахкотить за пам’ять тих,
Кого замордували так кати,
В ідеях ненажерливих своїх,
Що лиш страждання принесли.
Палахкотить за всіх загиблих,
Що так хотіли жити на своїй землі.
За ненароджених, і просто вбитих,
Голодомором закатованих в крові.
А їм вирощувати хліб, та жити,
І діточкам свої пісні співати…
Та ні де в світі правди діти,
Коли кати прийшли вбивати.
Вбивали методично, до останку,
Морили голодом цвітучий край,
Та світу так брехали спозаранку,
Що ніби був там “неврожай”.
І “неврожаєм” цим кривавим
По світу збіжжям торгували.
Та тішились собі задля забави,
Тих, хто ще вижив - добивали…
А потім, ще і пам’ять відібрали,
Щоб злочин розділити цей на всіх.
І безсоромно всім брехали,
Що ніби був ото "посухи" гріх.
Так, постраждало всіх багато,
І росіян, казахів, навіть німців...,
Всіх, в кого була своя хата,
Але сплановано винищували українців.
Палахкотить свіча за вбитих,
За закатованих по таборах,
За ненароджених, забитих,
За їх освячений історією прах.
__________________________
Світло сердець від Крут до наших днів.
Тому сторіччя вже минуло,
Як та рашистської орди навала,
На мир наш в нашім домі зазіхнула,
І по звірячому знущалась і вбивала.
Цвіт молоді найкращої під Крути
На захист став своєї батьківщини,
Щоби свободу від орди здобути,
Та вибороти мир для України.
Вони бажали миру і свободи,
А їм багнетами виколювали очі,
Бо в тій орді всі однієї там породи
Диктатори ті, що до крові так охочі.
Тому і знову, вже через сторіччя,
Рашистська наволоч наш мир руйнує.
І знову смерті закривавлене обличчя
З кремля ординського у нас лютує.
Які ще треба докази з історії уроків,
Щоб зрозуміти, що то за орда така.
Ніяких поступок і жодних кроків
До вбивць, від котрих смерті лиш біда.
Бо з вбивцями не домовляються ніколи,
Їх або судять, або знищують, як ворогів,
Щоб знову не повторювалось все по колу
Те, що було у нас вже лихоліттями віків.
І те, що верещить там ще совкова вата,
Немає строку давності за їх гидливу зраду,
Настане кожному невідворотна їм відплата,
Бо ми вже навчені від ворогів давати раду.
Часи підступної кремлівської брехні,
Що все перевертали завжди знизу вгору,
Світло сердець нам зруйнувати не змогли,
Як не нав’язували нам неправду хвору.
Той невмирущий подвиг патріотів молодих,
Що запалив під Крутами світло своїх сердець,
З честю несуть захисники в серцях своїх,
Заради миру лихоліттям щоб настав кінець.
_____________________________________
Сором.
Роки останні пам’ятаю отого «совка»,
Його пусті прилавки, величезні черги…
І знов затримка по зарплаті місяця зо два,
Що вже струною так натягнуті всі нерви.
І в дитсадок вже не пускає директриса,
Поки ми за дитину не дамо платні…
Проте, одна лиш часу невід’ємна риса –
Про «рідну партію» суцільні все пісні.
А з керівництвом замполіт червонопикий,
Затримку зарплатні перевели на депозит.
А потім, і за той відсоток «невеликий»,
Вже збагатився кожен з них, той паразит.
На злиднях інших в бізнесмени перейшли,
Коли так заповзято розвалили все до дна.
«Прихватизацію» собі швиденько провели,
Щоб знову бути на поверхні «нового життя».
А потім, на уламках тих, «своїх основ»,
Вже й діточки мажорні їх повиповзали,
Щоб не було для забаганок їх відмов,
На все готове, що батьки тоді накрали.
Та більш за все, запам’ятав дитячі очі,
В ті дні, маленької білявої дівчини,
Що не дають і зараз мені спокою до ночі,
Коли постукала у двері в маминій кофтині.
Просила допомоги, хоч на їжу копійчину.
А в мене самого тоді - аж вітер всюди виє.
Тож, тільки зміг, що дати їй свою хлібину,
А сором досі по під серцем щемко ниє…
________________________________
Знову той листопад.
За що я так листопад не люблю,
Не тільки за його одну погоду,
Коли нема перепочину від дощу,
Саме в холодну і пронизливу негоду.
Та за мерзенність не люблю таку,
Що вся творилася на цій землі,
Саме в листопаді, в годину ту сліпу,
І затопила землю нашу всю в крові.
Саме в сімнадцятому та кривава,
З листопада пішла на нас пітьма,
І волю, й землю предків відібрала,
Бо вільна не потрібна Україна їм була.
А далі, знов, в листопаді такому,
Як помсту, розпочали і голодомор,
Вже в тридцять третьому – лихому,
Коли червоний так не знав межі терор.
І вже в тринадцятому нового сторіччя,
Коли протистояння вийшло на майдани,
Так оголивши попередні протиріччя,
Що сам народ вже скинув їх кайдани.
З того листопада почався і Майдан,
Який стара почвара знищити бажала.
Хоч він і вистояв, проте чужий тиран
Знову встромив нам в спину своє жало.
Скільки ж листопадів нам ще пройти
Шляхом тернистим до омріяної волі,
Щоби криваві нам не вили вже вітри,
Настав лиш мир щасливої всім долі.
_______________________________
Небесне світло.
Бурхливого часу нестримний потік
Промінням пітьму вікову пронизав.
Блукати наосліп хто може вже звик,
Але піднялися, хто світла бажав.
Повстали, як молодь під Крутами,
І не нили, що тяжко на світі їм жити,
Щоб зайди ворожі імперськими путами
До світла наш шлях не могли зупинити.
Під ковдрою, може, кому і тепліше
Зітхати, що доля така непривітна.
Та, хто був обставин стійкіше –
Небесною сотнею встали за світло.
Не марно горіли ті зорі небесні,
Не згасли даремно за рідну країну.
Бо, вчинки були їх по совісті чесні,
Як треба любити свою Україну.
Своїми серцями нам шлях запалили,
Як темряви треба долати окови,
Боротись за волю, і щоби не нили,
А щоб збудували країну любові.
Хворий хронічно совковим виттям,
Ніколи цього вже і не зрозуміє,
Як можна піднятись над сірим буттям,
Щоб запалити всім промінь надії.
Омитий дощами живої води,
Нескорений дух до світла повстав,
Щоб не було більше в світі війни,
А, кожному мир чистотою буяв.
__________________________
Небесна сотня.
Не за ідеї вони йшли,
Політиканів лицемірних,
Не за зрадливі балачки
Лиш обіцянок непомірних.
Встали по совісті і честі
За волю для всієї України,
Щоб та провладна нечисть,
Не ґвалтувала жодної дитини.
Щоб не жиріли крадії
На зубожінні кожної людини,
Щоб були вільними шляхи
Справжнього розвитку країни.
Ціною власного життя
Серцем горіли на майданах.
І першими пішли у майбуття
Щоб світ не був в кайданах.
________________________
Я вірю.
Я вірю - буде Україна !
Заможна, гарна, сильна.
Єдина, спільна всім родина.
І буде справді вільна!
.
Бо тільки тут земля багата
Такими працьовитими руками.
Талановитість тут завзята,
Здобутки створює віками.
.
І мову вивчимо всі рідну,
Хоч хто б із яничар тут не казився.
І розбудуємо країну гідну,
Бо й я тут українцем народився.
.
Та тільки треба встати всім з колін,
Струсити пил старих ідей,
Бо не спинити часу плин,
Не надурити вже освічених людей.
.
Старих від бруду не відмити
Політиканів, знахабнілих крадіїв.
На патріотів треба замінити
Запроданців від влади брехунів.
.
Лиш патріоти в змозі припинити
Никрофілію владних кабінетів,
Щоб всі могли ми вільно жити
Без паразитуючих лабетів.
.
І щоб країна наша не хворіла –
Замало лиш про "квіточки" зітхати.
Тоді й піднімемо ми гордо крила,
І інших змусимо нас поважати.
.
Розквітне край бузково,
Старої влади зникне гній.
Я опинюсь обов’язково
В країні наших мрій.
А зараз її треба захищати
Від окупантів і запроданців її,
Щоб були вільними і син і мати,
І була правда волі на землі.
________________________
Замало бути…
Замало бути зараз українцем,
І тільки по колишньому зітхати,
Коли є в світі тільки один принцип,
Щоб волю духа не могли приспати.
А присипали не одне її сторіччя
Імперіями різними, та казочками,
Про “спільний шлях”, і без обличчя,
Та було все це тільки балачками.
Спочатку “малоросами” вважали,
Забравши і історію, позбавивши і волі.
А потім і в "союз єдиний" заганяли,
Хоча по світу у слов’ян є власні долі.
То навіть мови позбавляли,
Щоб тільки “общностью” були.
І геноцидом вже спрямовано вбивали,
А потім лиш про “неврожай” плели.
За п’ять нещадних колосків
Кати вбивали український дух.
У власній хаті, власний спів
“Націоналізмом” таврували слух.
І лиш імперський право мати був
“Патріотизм” для всіх народів,
Щоб кожен з них вже і забув
Про власний історичний корінь.
Та принцип в світі є завжди один –
Патріотизм національним тільки є,
Де на своїй землі її громадянин,
Від ворога країну захищати йде.
І я – громадянин свого народу,
Не змінюється це, як група крові,
Ніколи, і ні кому на догоду,
Коли один є шлях – до його волі.
____________________________
Вольному – воля, неборакам – бараки.
Все, що московія зробила –
Так це презирство до свого нутра,
Та лиш зневагу тільки породила,
Бо, як була, то й зараз є – орда.
Буває, навіть, гідні вороги
В бою повагу викликають.
Але не ці, нацистські плазуни,
Що в дитсадках себе ховають.
Як їх повчав кремлівський псих,
Так і ховаються за спинами дітей.
Бо, боягузлива ця наволоч не з тих,
Хто йде відкрито в бій задля людей.
Їм люди – лиш «гарматне м'ясо»,
Задля царя, що їх послав вбивати.
Зомбованим як нажеруться «квасом»,
То, починають ще на всіх блювати.
І з таким бидлом хіба разом
Хтось буде в «комуналці» жити,
Де та ж сама, як і колись, зараза
Отак лайно в каструлі буде лити.
Все вижере на «кухні комунальній»,
А потім, ще й нахабно обкраде.
То, ось такий «союз сакральний»,
Кремль і війною відродити пре.
Чомусь для себе кожен хоче дім,
А не барак на всіх один загальний.
Бо, в тім бараці був лиш згубний дим,
Де крався спадок всіх страждальний.
Тому не треба більше нам «бараків»,
І це московія сама вже довела,
На смерть як гоне власних небораків,
А у нас – власна воля, і своя земля.
_______________________________
Побажання.
Краще бути сиротою
Мати ніж такого «брата».
Треба бути з головою,
Щоб йому не потурати.
Бо і спільного нічого мати
Не могли з тією там ордою,
Що лиш звикла грабувати,
Та на всіх перти війною.
У нас власне є коріння,
Роду нашого історія своя.
З під імперського склепіння
Наша воля вийшла в майбуття.
Тож, хай квітне земле рідна,
І звитяга встане в повний зріст,
Щоб і доля наша була гідна,
І до щастя мали гарний хист!
_________________________
Впали роси…
Впали роси на покоси,
Де колись волошки сині
Дівчина вплітала в коси,
І кохали її руки сильні.
Та журбою нині оповиті
Ті луки, де так любов буяла.
Вороги прийшли несамовиті,
Кому вже свого було замало.
Вірний син своєї України
Встав на захист рідної землі,
Щоб не плюндрувати тій вражині
Милі коси, й материнські сни.
Бо не міг він честь свою ховати,
Як ті, що підбурюють завжди
Чужу «кров сакральну» проливати,
Бо це ж і не їм під зливи куль іти.
Не словами галасливими, а ділом
Боронив країну син від ворогів.
І закрив він на світанку своїм тілом
Все, що чистим серцем так любив.
Зараз рідних він з небес охороняє,
Щоби не журилася краса дівоча.
Тільки мати сльози все вплітає
В вишиванку для свого синочка.
Та стоять вже сотні доньок і синів,
Друг за друга всі родиною своєю,
Щоб лунав в країні не журливий спів,
І вставали чисті роси над землею.
_____________________________
Воїни світла
Ще із часів Київської Русі’
Витязі наші землю захищали.
Удар на себе дикої орди
Відважно першими приймали.
Козаччини славетні дні,
Звитягу нашу гартували.
Нашій землі волю несли
Серед ворожої навали.
В часи війни з фашистами
На них прийшовся основний удар.
Та витримали, перемоги істини
Пронесли гідно крізь війни угар.
І зараз світла воїни рятують світ
В борні з кремлівською пітьмою,
Гідно продовжуючи предків заповіт,
Щоби в країні мир буяв красою.
Де вроджена є гідність так віднині -
Нас вже і не здолати ні якій чумі.
Підіймемо і прапор перемоги в Україні,
І слава воїнам, що мир несуть землі!
_______________________________
Де не діють закони природи.
Є час, коли закони фізики не діють,
Де день, як ніч, а ніч горить вогнем.
Де не з заходом сонця, а від диму сутеніє,
А «град» – не лід, що падає з дощем.
Там, де тонка межа між морем і землею,
Зовсім не пляж рів’єрський на курорті.
Там, де від бою плавиться метал з бронею,
Як ті троянди з крему на святковім торті.
Де з кожним кроком «бронік» стає важче
На марші втричі, ніж коли був на стіні.
Щоб не казали, а кіло гранат там краще,
Аніж кіло гранатів на банкетному столі.
Та від напруги лиш гартується наш дух,
Де вже і інше всіх законів сприйняття.
І ще сильніше до краси природний рух,
Хто бачив смерть – краще цінує і життя.
___________________________________
За весною.
Хтось до колишнього воліє,
Зітхаючи, як там було їх літо…
Хтось від зими пасивно ниє,
Чогось чекаючи від всього світу…
Та, завтра починається сьогодні.
Для кого, лиш вчорашнє – сутнє,
Той і в прийдешньому – в безодні.
Жити сьогодні, щоб було майбутнє.
Нам сили духу і не позичати,
Бо не з газет життю навчались.
Хто крила має, той не буде плазувати,
Щоб мрії все ж таки збувались.
І ми, долаючи негод шторми,
Сприймаючи, що випало на долю,
За те, щоб розквітали на землі сади,
Йдемо вперед за мирною весною.
_____________________________
На стежках війни.
В імлі ранковій спить земля,
І стежка в’ється мов змія.
А скільки пройдено вже їх,
І скільки ще пройти таких.
Та раптом, мовби привид ночі,
Крізь чагарник густий ворожі очі
Розгублено наводять смерті дуло.
І миттю лезом думка різонула.
Стріляй! Тебе я не боюся,
В полон орді ніколи не скорюся.
Бо, хто розправив волі крила,
Тому не дім імперська та могила.
Стріляй! Бо на гачку моя рука,
Не схибить коли вже іде війна.
За всіх не схибить, кого вбито
Навалою з кремлівського корита.
За матерів, що посивіли рано,
За їх дітей, що не побачать ранок,
За рідну землю нашу всю в вогні,
За всіх, хто не бажав життя в багні!
Бо, зовсім з різного ми тіста,
І на одній стежині нам тут тісно.
Не звали ми до себе ворогів,
Тому, жалю не буде до катів.
Стріляй! Нам першим не дають,
Ті, хто лиш гонять «перемовну» муть.
Стріляй! Немає часу тут на балачки,
Бо треба встигнути ще правду донести.
Не те, патякають що залюбки,
Хто «з льоху» свого судить по собі,
А ту, як справжня тут вже йде війна,
Хто перший влучить – тому і життя.
І розірвали черги навпіл небо…
Та знов живий, то йти і далі треба…
Йти поки є ще вдача, і є сили
Робити те, що колись інші не зробили.
________________________________
Зустріч на шляху.
Там, де немає грані ночі й дня,
Не відчуваєш сам вже і страху.
В одному з рейдів, як лягла імла,
Раптово вовк з’явився на шляху.
В його очах була лиш втома
Вже від всієї крові навкруги.
Без власного лишився дому,
Де його діти були ще живі.
Набридло навіть вже і хижаку
На ті дивитися смерті жнива.
«Сірий, проходь, тебе не зачеплю.
Дісталось і тобі, як нам, сповна».
Побачив це він по моїх очах,
Як прочитав весь сум я і в його.
І розминулись, мов вітри в степах,
Бо з ним були ми світу одного.
Та, коли вийшли на узбіччя,
Там, де колись життя буяло –
Немов жахи із потойбіччя,
Село розстріляне лежало.
Спалили все рашисти «градом»,
Один лиш попіл та руїни.
І смерть душила своїм чадом,
Як трупний сморід з домовини.
І так було повсюди, де пройшли
Рашистські окупанти по землі.
То, хто насправді – люті хижаки,
Як ті кремлівські нелюди, а не вовки.
____________________________
На нейтральній смузі квіти.
На нейтральній смузі квіти,
Немов маленькі зовсім діти,
Свої здійняли в небо оченятка,
І пелюстками простягнули рученятка.
Дрижать маленькі не від вітру,
Квіту яскравого втрачаючи палітру,
А від нещадних вибухів війни,
Яку нацисти «руськаміра» почали’.
Який то «мир» карателів кремля,
Де плач дітей над згарищем луна,
Коли ховають нелюди ординства
Свої стволи за спинами дитинства.
Та з боягузтвом власного садизму,
Негідники кремлівського фашизму,
Вже і з подвір’їв шкіл та дитсадків
Стріляють в мир з усіх стволів.
А наволоч сепаратистська з «вати»
Ще й буде тих загарбників вітати,
Щоби відсидітись зрадливо у лайні,
А ніж за волю йти шляхами боротьби.
Хіба за це батьки війну перемогли,
Колись пліч-о-пліч разом навесні,
Щоби тепер підступно в спину
Кремлівська вдарила вражина.
Лиш тільки квіти мовчки плачуть,
Бо оченята жах той весь їх бачать,
І тихо падають під зливами снарядів,
Не від дощів, а від рашистських «градів».
Смерті коса там косить квіт весь навкруги,
Що й на нейтральній смузі вже в вогні.
Між смертю і життям та смуга пролягла,
Та тільки там «нейтральності» нема.
_____________________________
За сонячні світанки.
Чим більше дивлячись на тих,
Хто задоволений лише собою,
Ще й досі в мареві кліше старих,
Де в спокої і не обтяжені війною,
То і частіше виникає те питання,
А задля кого кращі гинуть на фронтах,
Коли в тих, інших, лиш свої зітхання,
Все ностальгуючи по їх старих часах.
Хворіють ще болячкою «країни рад» –
З свого дивану надавати всім поради,
Що до стратегії, що тактики, підряд,
Ніби самі там – професійні «водоспади».
Та, мабуть, все ж таки, не задля них,
І не за владу, не заради тих її грошей,
Хоч повернулись і не всі серед живих,
Та ладні знову в бій іти задля дітей.
Та ще, за ту стареньку сиву мати,
Що за свої останні копійчини,
Приносила в окопи хліб і чай із м’яти.
А ще, за мирні сонячні світанки України.
__________________________________
Дорога в полум’ї до світла.
В чорнім полум’ї все навкруги,
Ніби впало на плечі нам небо.
І стискають кільце вороги,
Та вперед пробиватися треба.
Автомат вже пече, як багаття,
І залишилось обмаль патронів.
Та не зникне до волі завзяття,
Бо, нема за межею резонів.
Хай пробачать нас ті, хто чекає,
Якщо ми не дійдемо до дому.
Вже і втомлене сонце сідає,
Але дух наш не знає про втому.
Не лякає нас смерті обличчя –
Ми дивились в нього вже не раз.
Та ніколи не нили з узбіччя,
Бо, наш потяг до волі не згас.
Крізь морок дійдемо до світла.
Запашної ще вип’ємо кави.
Ще зустрінемо весну розквітлу,
Бо вперед ми йдемо не для слави.
Свистять кулі ворожі над нами,
І останню гранату стискає рука.
Але ж ми гартувались штормами,
Щоб у мирному світлі країна жила.
_____________________________
На шляху до дому.
Ось і остання вже висотка,
Нарешті за якою шлях до дому.
Пробіжка ще одна коротка,
Хоч як і валить з ніг та втома.
Бо скільки пройдено шляхів
В глибокий тил ворожих територій,
Де «руськамір» нуртує із катів,
З землі зробивши крематорій.
Та раптом поруч захиталися кущі,
Немов задріботіло в скло дощем.
Ворожа група кралася в пітьмі,
Щоби зненацька вдарити вогнем.
І миттю треба вузол розплести:
Чи донести важливі данні;
Чи, в бій вступивши, відвести
Загрозу від бійців, хай і в останнє.
Хто звик на себе рішення приймати,
Як капітанам личить – не тремтіти:
«Окрім років, нам нічого втрачати,
А наймолодшому з нас треба жити.
Іди, юначе, і всю правду донеси,
Як по садках дитячих заховався ворог.
Як з нашої, колись квітучої землі,
Їх «руськамір» зробив вже геноциду морок.
Ти тільки встигни, поки буде бій тривати,
Як ми візьмемо диверсантів цих на себе.
Хай дочекається тебе рідненька мати,
А нам, як завжди, допоможе наше небо»…
__________________________________
Не сьогодні …
Коли вже ніби сил закінчився запас,
Буває, що нахлине раптом вир світів,
Де інший вимір був, і інший час,
Немов би подих вже далеких днів.
Крізь призму паралелей тих подій
Раптом так ясно бачиш все тоді
Реально вже всю послідовність дій,
Коли зійшлися всіх світів вітри.
Як йде фрегат крізь шторм буремний,
Попереду з боків обох ворожі кораблі,
І ніби не пройти той шлях злиденний,
Де неминучу смерть готують вороги.
- «Ми, капітан, загинемо нівроку!»
- «Загинемо колись, та не сьогодні!
Допоки вдача ще не має строку,
Йдемо вперед, хоч по краю’ безодні!
Врізаємось ми поміж них сміливо.
Всім, що ще є, б’ємо з обох бортів!
Зухвалість хай підійме нам вітрила,
Бо, лиш нескорені живі серед морів!»
Отак і в цей раз вийти спромоглись,
Де всіх віків зійшлися паралелі,
Щоб повторити, що було колись,
Аби зустріли знову в рідній нас оселі.
________________________________
Не здамося!
Де біснуватий «Перший» той Петро,
Та тінь від «Другої» їх Катерини
З катами сталінізму і політбюро?!
Там бути п0сліду й сучасної вражИни.
Нас все «хоронять» не одне сторіччя
Різні заброди, завойовники і юди.
Тупі «сценарії» пророчать з потойбіччя,
Та ми були і є, і далі Україна буде!
Хтось може вже собі «втомився»,
Дивитись про війну з телеекрану –
Хай «відпочине», бо, хто не скорився,
Вже не віддасть країну жодному тирану.
Як били викидень тієї «малососії»,
Так і завзято бити будемо за Україну!
Бо жодна наволоч з їх «недоросії»
Ніколи не отримає і шмат країни!
І це – не помста, а йде боротьба
За визволення власної країни,
Щоби у нас не панувала вже орда,
Та мирні сни були для кожної дитини.
І бити ту орду московії нещадно
За кров дітей, за згарища та смерть.
За тих, кого і кинула так безпорадно
Війни кремлівської ця круговерть.
І за довіру до «братів» осатанілих,
Що Мати нашу рвали на шматки,
Напливом орд своїх оскаженілих,
Нібито нас пов’язують «зв’язки».
Не «кровні» ті зв’язки, а на крові’,
Що так віками пили з нашого народу.
Імперські зайди намагалися завжди’
Нас тільки знищити собі лиш на догоду.
Від таких «друзів», небо нас позбав,
А від всіх ворогів позбавимось самі.
Орду наш шлях до волі так вже налякав,
Що, аргумент рашистів – лише в їх війні.
Ми їх не звали, тож і валять хай усі,
Не нишпорять по наших закутках.
І їх війну хай заберуть до власної орди,
Бо, де не влізуть – тільки смерті жах.
Давно відомо вже в усьому світі –
«Рабів до Раю не пускають!»
Як і для тій кремлівській свиті –
Ми не здамося, хай і не чекають!
____________________________
Відданість.
Від згарищ димом ріже очі,
І на зубах пісок скрипить,
Де були затишними ночі –
Місто в руїнах все лежить.
Рашистські окупанти били
І день і ніч «градом» по ньому.
Так намагалися щосили
Саме життя вбити у всьому.
Хтось все вже геть полишив,
Де рід батьківський проростав.
Один лиш пес вірність залишив
Тому, що віддано охороняв.
Лежить самотньо на порозі,
В сумних очах сльоза від туги.
Летить курява смерті по дорозі,
Та пес лиш стисне зуби від напруги.
Не пустить на подвір’я він нікого,
Хоч змерз до кісточки вже сам.
Бо і для пса звичайного такого
Є те, що не віддасть він ворогам.
– «Іди до мене рідний друже,
Розділимо окраєць від хлібини.
Обом з цією біллю важко дуже,
Бо, ми з тобою з однієї Батьківщини».
______________________________
З вогню та попелу.
З вогню та попелу боїв
Народжується нація нова,
І обирає той серед шляхів,
Де б Україна вільною була.
Не з тими, хто лиш розуміє
Собі одну імперську мову,
Жити вчорашнім все воліє,
Плекаючи чергову змову.
Не з тими, закордон хто втік,
І звідти бреше, як те цуценя,
Що втратило і свій поріг,
Мов в нас то ніби нації нема.
А з тими - може хто віддати
Задля країни душу і життя,
Здатен негоди всі здолати,
Щоби країна в мирі розцвіла.
В окопах і чистіше люди,
Ніж в затишку провладдя,
Де лиш примарою облуди
Брехні цинічної знаряддя.
Дарма, що попіл на зубах,
Не до прикрас, де в очі дим…
Та справа честі не в словах,
А захищати ділом рідний дім.
З обличчя змити можна бруд,
А з темних душ його не змити.
Та прийде час - відмиємо від юд
Країну, краще де всім буде жити.
___________________________
Досить!
Досить нас вже хоронити,
І з зневагою брехати,
Що не вміємо ми жити,
Ще й поради нам давати.
Бо й не іншим нас повчати,
В нашім домі, на своїй землі.
Вже навчились розрізняти,
Хто нам друзі, а хто - вороги.
Злопихателям зрадливим
Вже давно ми довели
Не словами, а і ділом,
Що не зламні в боротьбі.
Не скорились на Майдані,
Не сховались від війни.
Не відступимо й надалі
Задля власної мети.
Ми пишаємось народом,
Що гартується в біді.
З українськім нашим родом
Україні бути вже і на віки’!
______________________
Дієвий результат.
Сам результат буває не в розмовах,
А тільки лиш в конкретних діях.
Не в закликах одних, і не в промовах,
А в русі, хоч би і ослабла вже надія.
З останніх сил де підіймаєшся вперед,
Не споглядаючи, як роблять інші,
І з однодумцями в руки береш багнет,
Та робиш крок за кроком, хоч і в тиші.
Не скиглиш, ще й чекаючи на розуміння,
Як ті, хто лиш собі шукає кращого життя,
А поступово дієш, хай не досить вміння,
Але, щоб кращим і для всіх було буття.
Чекає результат не там, де все в зневірі,
Або лиш прагматично витрати рахують,
А де подій природний потяг кличе в вирій,
І робиш справу, хай там інші і пліткують.
Тоді і буде мир, і воля в ріднім домі,
І вітер долі над землею вільно полетить,
Краса землі розквітне у краю бузковім,
Засяє волошково неба чистого блакить.
________________________________
Чорним по білому.
Десь білим покривалом снігу
Ніч зоряна укутала казкові сни,
Печаль сховавши попід кригу,
На небі запалила мрій зірки.
А десь, і сніг чорніше ночі,
В диму від вибухів війни,
Де смерть потворою регоче,
Як пруть рашистські таргани.
Марно виводити цих паразитів,
Їх треба тільки знищити з землі,
Тож хай земля приймає цих бандитів
З їх біснуватої кремлівської орди.
Як ретроградам стайні із кремля
Тупість зомбовану вперто не лити,
Так кулю не зліпити із лайна,
Як і ворожість їм ніколи не відмити.
До погані доходить лиш по рилу
Бо ми в свій дім сміття не звали,
Тож і знайдуть у нас собі могилу,
Прийде кінець рашистської навали.
Все бачимо, хай вороги запам’ятають,
Як і раби зрадливі від імперської брехні.
Кремлівською блювотою нас не злякають.
Беззаперечно, буде мир і нашої весни!
_______________________________
Загадкова очевидність.
(іронічна загадка)
Яка ще в світі є така країна,
Де так омани лиш вирує піна.
Вкрала чужу історію і назву,
Гребла і землі вже чужі до сказу.
А потім каже, ніби все «збирала»,
Собі імперію «велику» будувала.
Про себе наплодила безліч міфів,
«Героїв» все собі ліпила з психів.
Та тупо вірила сама в ту маячню,
Занурюючи все в зомбовану брехню.
В усіх конфліктних точках світу
Втручалась потайки несамовито.
Лиш «іх там нєт» – завжди брехала,
Та безсоромно труни потайки ховала.
Саме, як влізла вже війною і до нас,
Нібито «захищати» зовсім не її Донбас.
Не знає, що «своїх» у себе захищають,
А не нахабно лізуть до чужого краю.
Та не обстрілюють «своїх» будинки,
Аби імперські приховати вчинки.
З тим шовінізмом вкрала вже і Крим,
Знову брехні підступної пустивши дим.
Та тільки люду у її власній країні
Життя не стало краще від того донині.
В якій країні ще освячують попи
Знаряддя вбивства і політику війни.
Та вбивць малюють на «святих» іконах
Де «святість» зла святкує по притонах.
Де ще панічно звикли вірити царю,
Себе віддавши кегебешному кату.
Яка країна так цинічно труїть і вбиває
Вже закордоном тих, кого сама з’їдає.
Яка «державність» побудована на тім,
Чим гірше іншим – краще буде їм.
Та так пишаються де божевіллям зброї,
Що ладні злидні переносити задля якої.
Яка держава так ховається в пітьмі,
Де заперечує нахабно злочини свої,
Сама вважає, ніби всім – «месія»,
Яка себе ще називає як … * * * * *.
______________________________
Від брехні - до війни.
Не рік, і не один іде війна,
А вже - і не одне сторіччя,
Коли дикунська пре орда
На наш народ із потойбіччя.
Вкрали історію і, навіть, назву.
Та намагались дух приспати.
Нищили мову і наш рід до сказу,
Щоб під «братерством» поховати.
Текла кров нашими ланами,
Голодомором нищити народ.
Бо, комісари стали н0вими панами,
А потім, з них – секретарів оплот.
В часи мерзенного «застою»,
І Перемогу вкрали у батьків,
Коли і правда у совковому запої
По талонах дозувалась з мідяків.
Та, вже кремлівський карлик біснуватий,
Попер на нас «братерською» війною,
Через зрадливу тупість тої «вати»,
Що під імперською була ордою.
Саме через таких рабів совкових,
В «братерські» що так вірили байки’,
Ніби, в умовах вже жили «казкових»,
Кремлівські біси і тримались «нагорі».
Та безперечно злочин був і в тому,
Що вкрали у нас час і сподівання.
Кривавий шлях лиш викликав судому,
Юрбі залишивши отруту зомбування.
Та ще й бацилу вкинули сепаратизму,
Щоб поділити всіх, і далі панувати.
У них з аферою не вийшло комунізму,
То почали мир шовінізмом руйнувати.
Тепер, вгодована на міфах вічної брехні,
Орда війною марить знищити вже всіх.
Хто розум мав – прозрів так назавжди’,
І не віддасть тим ворогам надій своїх.
_______________________________
Україна – єдина країна!
Тільки в єдності і є вся наша сила,
Що дає і боротьбі за волю крила.
Хай хоч казяться там всі ті вороги -
Нас не розділити на окремі хутори.
«Вболівальники і радники» окремі,
Хай нам не підсовують в часи буремні,
Маячню зрадливості їх федерацій,
Що колоніями стане з резервацій.
Бо з цього і почалась саме війна -
Поділити нас, і знищити дотла,
Як колись історія таке вже знала,
Де орда так поодинці всіх здолала.
Так кому миліше федерації краї,
Хай собі і їде жити сам туди,
А не пропонує різати шматками,
Що омите кров’ю предків вже віками.
Схід і Захід, Крим, Донбас, це – Україна,
Як би там не захлиналася тупа вражина.
Не дамо соборність нашу розділити,
Бо багато крові української пролито.
Україну серцем може так любити,
Як і право має, все що в ній, судити,
Лише той, де б і не був, а твердо знає,
Що себе завжди він українцем відчуває.
Українцем рідної йому країни,
Неділимої, де всі ми в ній єдині,
Хто в часи її випробувань лихі,
Сам віддасть життя за неї в боротьбі.
_______________________________
Нас не треба злити!
Хоч дехто ще собі вважає,
Що ніби ми у діях не швидкі,
То, хай нарешті вже запам’ятає,
Що краще нас не злити по житті.
Мабуть, так міркував собі «пахан»,
Що може й далі пити кров до скону.
Та вмить народний закипів Майдан,
І скинули отого покидька із «трону».
Вважав собі так і кремлівський кат,
Що ми покірно згинемо в орді,
Та хвиля піднялась від Дону до Карпат
На захист від рашистів рідної землі.
І провокатори, що лізуть із щілин,
Повсюди нам нагидити до неба -
Отримають по повній, клин за клин,
То, краще злити нас не треба.
А від нестримності наших штормів
У когось може вже і хитавиця,
То хай і нудить наших ворогів,
Бо, духу нашого їм не зламати крицю.
Ми раді всім, хто хоче миру.
Не треба нам чужих «прикрас»,
Та і свого не віддамо ми звіру,
Тому вже краще і не злити нас!
_____________________________
Я – «Укроп!»
Я – «правосек», «бандерівець», «Укроп»,
Що сам для себе я раніше і не знав.
Війни підступної та підлої урок –
В переконаннях ще патріотичнішим я став.
Та я «Укроп» не тих партійних герців,
Що лиш присвоїли собі таке ім’я.
А відчуваю сам це власним серцем,
Що значно вище політичного буття.
Так всупереч кремлівському виттю,
І не сприймаю морок я «тайожного союзу».
З народом разом обираю долю я свою
Волі шляхом співдружності «Євросоюзу».
Поверненню колишнього собі не йму,
Де лиш імперія смерділа старим гноєм.
За волю відірвемо клешні, будь кому,
До нас хто лізти буде гнійною ордою.
Нехай собі рашисти вдавляться від люті,
Звання "Укроп" я зовсім не цураюсь.
Та і "бандерівцем" подобається бути,
І тим, що – українець, від душі пишаюсь!
_________________________________
Ми залишаємось!
Можливо, все полишити – і краще,
При першій же нагоді – і втекти,
Де ріки з молока самі течуть ледащо,
Щоб тим, хто залишився, ще і доректи.
Свої образи на країну всю перекладати,
Жадати помсти, та «порадами» знущатись,
І всім недоброзичливцям привід давати
Зайвий лиш раз над всім позловтішатись.
Так, безумовно, що багато ще – не так,
За що народ повстав свідомо на майданах.
При владі досі зради ще старий бардак,
«Розумні» ж бо на закордонних вже диванах.
Та вірю в тих, не зрадив хто, а залишається,
І труднощів всіх не злякався, попри все.
Як власними дітьми я теж пишаюся,
Все пам’ятаючи їх відповідь про це:
«Ми не бажаємо кудись тікати» –
Коли зайшла про це з ними розмова.
«Бо, перестанемо себе вже поважати.
Краще життя нам будувати треба вдома.
Якщо ж покинуть рідну всі країну,
То, що вже в ній залишиться надалі.
Легше за все – втекти в важку її годину,
Але, гідніше щось самим робити далі.
Тут народилися самі, і тут наш дім,
І нашим власним дітям тут ще жити,
По закордонах не ковтали гіркий дим,
А, свій дім краще «закордонного» зробити».
І досі згадую розмову цю в важкі часи,
Тому, саме за це, і зараз там, де треба.
Ми залишаємось, хай знають вороги,
Щоби щасливим був всім дітям колір неба.
____________________________________
Волошкове поле.
Волошкове синє поле
Заповітних моїх мрій,
Як безкрайнє синє море,
Розлилось в душі моїй.
Його хвилі почуттів
Штормом інколи киплять,
А буває, що без слів,
В глибині своїй мовчать.
Там – моїх думок політ
Обріями власної лиш долі,
Волошковий серця світ
Для любові, і для волі.
Агрономи від літератури
Заперечать такий стан,
Що полям – свої культури,
А волошки в них – бур’ян.
Агрономам – їх лани,
А поету – його слово,
Щоб волошки для душі,
І щоб хліб – до столу.
Кожен має своє право
Так на власні почуття,
Та робити свою справу,
Щоб буяла всім краса.
Коли ж ворог біля хати
Волошкове палить поле –
Треба всім вже захищати
Власний світ довкола.
____________________
Волошкове та чорне.
Залишилось десь подихом весни
Все, що жадало нескінчене літо.
Та пам'ять береже всі серця сни,
Що волошковим звали квітом.
Якби весна покликала до себе,
То я б полинув в вирій світанковий,
І на руках зі сновидінь поніс у небо,
Її в свій світ кохання волошковий.
Зірок би назбирав букет яскравий,
Щоб в поцілунках спозаранку
Їй дарувати почуттів заграви,
Як у житті кохають наостанку.
Та чорний колір клятої війни,
Що увірвався в волошкове поле,
Далі розвів життя всі береги,
Попіл бажань залишивши довкола.
Мабуть така вже примха долі –
Як тільки з’явиться вітер надії,
То знову треба захищати обрій волі,
Щоб хоч для когось здійснювались мрії.
Не покладаючись на долі забаганки,
І як останній, дні сприймаючи свої,
Іду шляхами до омріяних світанків,
Щоби настали й волошкові вже часи.
______________________________
В уламках дня.
Вірші летять в уламках дня,
Та не для критиків, чи слави,
Вони, немов, та часточка моя,
В тумані що шукає переправи.
Летять, як іскри на вітру,
І швидко в темряві згасають.
Як залишки від сну, їх не зберу,
Що розчиняючись зникають.
Клекоче хвилями світ протиріч,
Коли йду по вибоїстій дорозі.
З’явившись кроками з узбіч,
Вірші розтануть на порозі.
Писати б про дощу краплини,
Про те, як «сонечко блищить»…
Та лиш протестами невпинно
Їх відгук середовищу летить.
Коли навколо ґвалт брехні,
Більше питань серед тенетів,
В світі нема гармонії душі,
То тут вже і не до сонетів.
В часи випробувань казали,
Поет, по-перше, є – громадянин.
Його душа шукає правди ідеали,
Аніж яскравий блиск вітрин.
І не сховатися під ковдрою собі,
А ні з сердечок, квітів і зітхань,
Якщо саме в поетів зло завжди
Стріляло першим без вагань.
Душа промовчати не може,
Коли йде боротьба за світло,
На що закрити очі вже негоже,
Щоб майбуття добром розквітло.
___________________________
Алегорія часу.
В відпустки марив теплим морем,
Яскравим літнім сонечком на пляжі,
Що тихо йде на захід через гори,
Де в дім з хмаринок на ніч ляже,
Поки зі сходу темна ніч вставала,
В багрових сутінках з зірками,
Що потім з ними сни вже крала,
Під шум припливу літніми казками…
Як більшість, навіть і не переймався,
Що інші хмари з сходу вже попруть,
В яких війни дощ з градом готувався,
Щоб сонця нашого нам винищити суть.
Тепер війна зі сходу, замість сонця,
Не до морів, коли «брати» напали.
Задля дітей йдемо у вихор вже до донця,
Щоб того «братства» більше не пізнали.
___________________________________
Вітрила волі.
Найкращий вірш я ще не написав,
Не намалював свою картину,
Останнє слово не сказав,
Бо не відчув свою годину.
. .
Країни позбавляли нас і мови
Навалою комуністичної брехні.
В сітях тримали людолови,
Щоб нас приспати у ярмі.
.
“Дешевою” труїли ковбасою
В імперії черг і наглядачів,
В часи морального “застою”,
Де вишів було менш ніж таборів.
.
І за “генсеків” нас агітували,
Та мали власні ми думки.
А щоб життя нам не псували –
Ми з ними гру свою вели.
. .
Те, що “більшовики” награбували
В час громадянської війни,
Те надто швидко проїдали,
Від комунізму утопічного вожді.
.
Тому війною пре орди імла,
Аби вирішувати все за нас.
Кайданами вчорашнього буття
Нахабно прагне зупинити час.
.
Але не бачу іншої я долі,
Ніж незалежності вітрила.
Іти крізь хвилі до омріяної волі,
Щоб хоч би діти мали крила
____________________________
Обпалені мрії.
Я збирався полишити все
В кам’яному мішку із кварталів,
Переїхати в селище тихе морське,
Від нервозності міста подалі.
Свіжий подих припливу почути,
Що бадьорістю дух заряджає.
Аромат хвиль солоних вдихнути,
Де безмежність всього небокраю…
Та наш Крим відібрала орда,
Поки власні вельможі жиріли.
Біснувата кремлівська «братва»,
Ненажерливе всунула рило.
І Азов весь палає в вогні,
Де таж сама мерзота бикує,
Лиш охоча нутром до війни,
Бо, інакше вона не існує.
Я полишив би все і поїхав…
Та країну свою не залишу,
Коли палить її війни вихор,
І боротися треба за тишу.
_____________________
Не моя війна.
Це не моя б була війна,
Та це – моя країна.
Бо, є бунтарства відчуття,
Коли прийшла лиха година.
Бо теж, спочатку довіряв
Тому зрадливому «братерству»,
Та в спину «брат» такий стріляв,
Що аж з війною в дім наш вдерся.
В такого «брата» одна суть –
Зняти останню з всіх сорочку,
Та ще і гнати підлу муть,
Ніби за це дає усім розстрочку,
Аби загнати в москаляче стійло
Всіх, до кремлівського ярма,
І заливати брудне пійло
Смердючого імперського лайна.
Війна була ця не моя,
Та ворог сам на це нарвався.
Якщо нахабно лізе сарана,
То знищують її, коли терпець урвався.
_______________________________
НЕ однаково.
До смерті вже немає і страху’,
Бо, всі колись ми помремо в свій час.
Та не однаково, коли за обрій відійду –
Яка залишиться країна дітям після нас.
Що інші скажуть – вже однаково мені,
Бо, мають сенс не балачки по монітору,
А лиш реальні дії, коли лізуть вороги,
Аби щоб для дітей вже не було повтору.
Тому, був там, де бути було треба,
Хай навіть власна доля непривітна,
Аби лиш їм був волошковим колір неба,
Щоб і за мене їм збулася мрія заповітна.
Країна рідна щоб була, як теплий дім,
Де би були любов, достаток, мир і спокій,
Дитину жодну не лякав раптовий грім,
І по життю були щоб вільними всі кроки
__________________________________
Лютий.
Щось не так з тими вже небесами,
Брехні ллється ординської дощ.
Вороння все кружить над полями,
Та глумиться кривавий “вождь”.
Йому підривів будинків замало
Було задля влади у власній орді,
Тепер лиш з хрестів від тієї навали,
Виросли знову по світу ліси.
Свої косить жнива Z-чума
Гірше за всяку тепер пандемію.
Гинуть діти, палають міста
Від маячні ідей «недомесіїї».
Божевілля рашистського сатани
Шлях до волі закрити бажає,
Світ втягнувши у вихор війни,
Та світло завжди морок перемагає.
Весь народ, як один побратим,
Встав на захист своєї країни.
І для світу всього вартовим
Наша воля ніколи не згине.
Жити будемо бідам на зло,
Бо світлу крізь дим такі бути.
І блакиттю загляне ще небо в вікно,
Щоб закінчився вже і цей лютий…
_____________________________
Південним вітром.
Буває, що приходить час,
Крізь звичність старих стін,
Немов терпіння вийшов вже запас,
Де мріяв так вітрами змін.
Далеке світло від зірок
Крізь всесвіт буде все летіти…
Хвилі морські змиватимуть пісок…
Слова кохання вітер буде шепотіти…
Та, коли все закриють чорні хмари,
Покличе небо волошковим світлом
З надією в життя, та вірою на пару…
Я повернусь південним вітром…
______________________________
Ю. SH © 1988-2022
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971529
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2023
автор: Юрій SH(Шторм)