А сніг мете…

А  сніг  мете…

А  сніг  мете..,  мете..,  неначе  вперше,
Жбурляє  весело  сніжинки  навкруги.
Я  біль  не  відчуваю  –  втому  радше,
І  важкість  на  собі  страшенної  ваги.

Не  можу  ворухнути  ні  ногою  ні  рукою,
Німим  став  –  десь  подівся  голос  мій.
Лиш  бачу  білий  сніг  перед  собою,
Й  шматочок  неба  сірого  в  пітьмі.

Мій  дім  тепер,  мов  Великодня  паска,
Увесь  до  половини  –  щира  снігова  глазур.
Та  з  дірами  у  стінах,  наче  сир  швейцарський,
Від  вибухів  снарядів  і  від  куль.

Десь  тліє  наді  мною  обгоріла  балка,
Димок  вплітається  у  вихор  сніговий.
Я  посміхаюся,  в  очах  –  імла  і  мряка,
Сном  забуваюся  у  пастці  крижаній.

Сніг  стежку  до  будинку  засипає,
Кружляє  в  небі,  затуляє  божий  світ.
А  мені  сниться,  як  у  теплім  маю,
На  голову  сідав,  але  черешні  цвіт.

Хрущі  шугали  над  садком  вишневим,
І  так  далеко  ще  до  зимових  чудес!
Тепер,  лиш  сніг  потоком  кришталевим,
На  землю  мерзлу  падає  з  небес.

Якби  це,  вирватись  із  сніжного  покою,
У  вирій  полетіти,  в  теплії  краї!
За  небокрай,  куди  веселою  юрбою,
Летять  у  листопаді  журавлі.

Побачити  свій  дім  із  висоти  польоту,
І  жодної  душі  живої,  тільки  сніг.
У  царстві  зітканому  з  холоду  і  льоду,
Я  ще  живу,  але  лише  ві  сні.

А  сніг  мете..,  мете..,  все  замітає,
Здається,  що  він  вічність  вже  іде.
Я  очі  у  останнє  закриваю,
Мене  в  уламках  так  ніхто  і  не  знайде…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972080
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.01.2023
автор: Костянтин Вишневський