– Тату, а це правда, що ми колись їхніми родичами були?
– Так, синку, правда.
– А як так може бути – ми голимо волосся, а вони повністю волохаті й один одного їдять?
– Голимо, бо воно багато радіоактивного бруду збирає, а вони волохаті, бо завдяки тому брудові живуть.
– А ми чому не живемо завдяки брудові?
– Бо завдяки брудові можна жити непогано, але недовго, – бруд вбиває. А ми вибрали інший шлях – коли можна жити гарно і довго, але воно не просто так дається, а наживається.
– А вони не могли наший шлях вибрати?
– Могли, звичайно.
– А чому не вибрали?
– Тому, що не змогли перестати брехати.
– А ми чому вибрали?
– Тому, що ми перестати брехати змогли.
– Тату, а коли ти казав, що ще нескоро візьмеш мене на головне полювання – ти мені збрехав?
– Синку, ми з тобою це вже проходили – пам’ятаєш оповідання «Як були колись великі дві різниці»? Краще бери-но стрілу до лука, зараз Обломки Місяця із-за Джомолунгми зійдуть, і вони повинні на харчівлю вибігати.
– А чому ти так кажеш – на харчівлю?
– Коли побачиш, як і що вони почнуть жерти, сам зрозумієш.
– Наконечник бронебійний брати?
– Так, але таймер на мінімум став, все ж таки то шкіра, а не броня.
– Тату, а це правда, що скільки б ми їх не вбили, а вони все одно всіх з’їдять?
– Правда, синку. Якщо не з’їдять відразу, то наконсервують, але все одно менше на нас набігатимуть.
– Тату, я зрозумів! Я проходив це в твоїй електронній абетці – безвідходне виробництво називається! Це ж воно?
– Воно, синку! Молодець, далеко полетиш!
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972968
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2023
автор: Щєпкін Сергій