В старій одежі, перелатаній, ідеш крізь сніг і кучугури,
Довкола – золото, не радий ти повсюди що одні мішУри.
І часом мовить хтось по слову: «Віддай мені свою любов!!!!!»
І ось оглянешся раптово.. хіба комусь щось винен? знов?.
Цей світ весь зовні – від диявола, у смутку більше є наснаги.
Та й твої принципи і правила давно нікому нецікаві..
Не ймеш вже віри у щось краще, хоч тридцять років тобі лиш.
Ти трохи інший, але радше.. собі всю «правильність» облиш.
Плащем укривсь із голови до п'ят, це означає "не чіпати".
Тендітне світло, внутрішній маяк – усе при то́бі, й годі звати.
Та знову чути десь віддалено: "Мені любов свою відддаааййй!"
І от ідеш.. такий.. усталений.. а серце плавлене*.. у сталь.
(а серце *стомлене, на жаль..)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973160
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.02.2023
автор: Софія Пасічник