Ішли полями хлопці-козаки,
Ішли у сурми сурмлячи щодуху.
Сорочки наші - наші колиски,
А пісня - тил від злого духу!
Ішли степами, стежками, в гаї
Заходили попити хоч водиці.
Під ними їхні коні вороні,
Їхні завзяті друзі - громовиці.
В одного чуб зачесаний на бік,
Постава, яка скала, козацька.
Він буде козаком завжди, повік,
Бо кров у жилах протіка гетьманська!
А далі їде теж ще молодий,
Завзятий воїн, свого роду братець.
На нім жупан червоно - золотий,
А на щоках блистить краси рум'янець!
За ними третій стежку підпира,
Та чомсь сумні його красиві очі.
Не зажурився ти, чомусь, бува?
Чи ти в яку халепу вскочив?
Я вскочив, брате, правда, я тоді
Коли в гаю водиці набирали,
Побачив очі світлі, молоді,
Вони мене в полон зачарували!
Лишилась там, а я пішов у даль
Із вами свій звершати серця поклик!
Козацьке серце також має жаль,
Зробити б хоч один із нею подих...
О, брате, ти в страшній біді,
Вертайся краще, не лишай даремно
Ті світлі очі, милі й молоді!
Кохати молодим ще поки треба!
Вернувся хлопець в той чарівний гай,
Минуло дві доби від тої миті.
Вона прийшла по воду. Почекай!
Дай ще втонути в твоїх оксамитах!
ДівчИна обернулась...то це ти ,
Кого зустріла лиш на пів хвилини...
Ти повернувся, ти не міг піти!
Я кожен день приходила доднини...
Уже не підеш більше ти у даль!
Хоч ти козак, я, мабуть, зрозумію...
Приходь частіше у цей маленький гай,
Я поглядом тебе щораз зігрію...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973326
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2023
автор: Христина Браун