Звір конав! Він ревів – не здавався.
Ліс таємно радів, бо все чув.
І що більше хижак той пручався,-
Тим все глибше вгрузав і тонув.
Він харчав і вогненно плювався,
Щоб спалити живе все дотла,
Він позбавити Ліс намагався
Й після себе Життя і Тепла.
Лютував, і крізь гнів дивувався:
Планував царювати віки,
Як же прикро, що казус цей стався:
Втрапив сам у свої ж він пастки!
А Ведмедем (!) колись величався,
Й сам повірив в ту байку смішну,
І обман той-таки, може, вдався б,
Та… затіяв з сусідом війну.
Всім сказав: «То, повірте, для блага,
Я примушу його мирно жить,
Бо така розвелась неповага:
Втратив страх, став до інших хотіть.
А він МІЙ. І лужок, і та хата,
Всі галявини й небеса.
Бо земля та весела й багата,
Нащо їм те добро і краса?
Ще й сусід ні на що не зважає!
Винен сам! Я вже довго терпів.
Путь священний вказать йому маю,
Щоб зі мною по-путньому жив!».
Звірі, звісно, спочатку лякались,
Як ревів на весь Ліс хижий кат,
Але згодом-таки розібрались:
Не Ведмідь то, а пес-супостат,
Лай смердючий, що знавсь зі свинею,
І відтіль як набрався пихи!
Та розлаявся навіть із нею -
Так вказали шаманські зірки.
Як жахав він усіх – й не сказати:
Кінцем світу, початком кінця,
Сатанів, щоб не смів ніхто спати:
Смерть з косою йому до лиця!
Але є справедливість у світі,
Що посіяв – оте і пожнеш.
За всі злочини – в пеклі горіти,
У болоті й кінець свій знайдеш.
Всі полегко зітхнуть: смерть як свято.
Підібрати б гостріше слівце,
Бо фарбованого пса ачи ката
Памﹰятатимуть саме за це.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973607
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.02.2023
автор: Тетяна Бонд