Вдосвіта тихо із нашого двору
сивий туман підіймається вгору.
Глибоко дихають хмари пузаті,
гаснуть до вечора зорі рогаті.
Наче у фільмі із кіноплівки,
сонце крізь вікна вростає в домівки.
Променем стелиться поміж гардини.
Як тобі, крихітко, спалося нині?
Що тобі снилося? Де в снах бувала?
Он на столі уже вистигла кава.
Місто прокинулось, як і щоранку.
Мабуть, й собі заварю філіжанку.
От би гайнути ― бажання закралось.
Ми так хотіли… та все не вдавалось.
Мріяли… Вірили… Дива чекали…
Все якось згодом та іншими днями.
А на верхівці найвищого храму
Бог знову пише свою телеграму.
Якось не віриться в плин цього часу.
Ми розуміємо це не одразу.
Трясця! Як швидко злітають літа.
Ранок, день, вечір ― і року нема…
Діти зростають, теж вредні, як ми.
Хай вони зможуть, що ми не змогли!
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973709
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2023
автор: Ольга Береза