Чому море зіпсувалось і стало Чорним
(Казка)
В одній мальовничій країні жили собі дід і баба. Бог подарував їм, справжнісінький, рай. Що там лиш не росло, яка лиш пташка не співала…— все було, що душа бажає. Одного в них не було – діточок. Баба виходила в сад, милувалася квітами та співом птахів, але душа її сумувала. Їй здалось, що між яблунями, грушами, персиками та дивовижно красивими квітами бігав хлопчик, весело сміявся, і весь сад наповнювався його щебетом: він, ніби, цілував її, обвиваючи своїми рученятами за шию, і, довірливо, з любов’ю притискався своєю щічкою до її щоки, плескав у долоньки і називав її мамою. Вона відчувала тепло його рученят і личка, губок, якими цілував її, мало-що, не вмлівала від щастя. Вже й хатня робота не приваблювала, як лиш прокидалася вранці, пильнувала, щоб мерщій непомітно вислизнути в сад і бавити синочка.
Дід Онисько зауважив, щось діється з його бабусею, і вирішив дізнатися: куди це його бабуня бігає щоранку.
Сховався за кущем, та й спостерігає, тайкома. Дивиться, бабуся стала ніжно посміхатись, як колись, до нього, нагнулась, ніби, когось підняла на руки, тулилася до невидимки, цілувала, промовляючи: ти мій любий, ти мій хороший, я чекаю, поки ти прийдеш, навіть, сон мене не бере. Дідусь дуже злякався, бо так виглядало, що його люба бабуня роздвоїлася. Він помічав, що не спить ночами, а лежить з закритими очима з посмішкою на вустах, ‒ думав, що його коханій бабуні молодість сниться, як вони колись любилися удвох. Тепер дідуся вже почала мучити інша думка: не може бути, щоб його люба Катруся, на старості літ, – закохалася в якогось невидимку. Дід Онисько упав на коліна, і з сльозами прохав у Бога: «Боже, прошу Тебе, не допусти, щоб моя дружина Катерина, на старість, із глузду з’їхала».
Одного разу, коли бабуся мліла від радості і насолоди спілкування з привидом, дитинкою, із глибини саду виринув Ангол. Одяг на ньому виблискував діамантами, чи так їй здавалось, а волосся і брови – чорні, аж відливали синьо-сріблястим блиском. Бабуся Катерина аж рот відкрила від подиву. Вимовила: А…! – і так стояла, не то перелякана, чи то загіпнотизована.
Ангол почав говорити:
– Бачу, що подобається тобі малюк?
– Дуже, – ледь чутно, вимовила бабуся.
– Це – мій малюк, я можу тобі його продати, – відповів Ангол.
Бабуся, на якусь хвильку, подумки, засумнівалась: не розумію, ніколи не чула, щоб у Анголів Божих було чорне волосся, і вони торгували дітьми… Бог дарує діток…
‒ Швидше думай, бо я можу передумати, – почав її квапити продавець.
Катерина дуже хотіла дитинку, а коли мрія може стати дійсністю таким шляхом, то мусить же вона порадитись із чоловіком, бо ніколи вони один одному не говорили неправди.
Ангол заспокоїв її, що дідусь гніватись не буде, коли йому народить синочка. Щоб заспокоїти жінку, тут він сказав правду, але вона не помітила цю деталь, що продає йому свого, ще ненародженого синочка.
– А скільки грошей я маю тобі заплатити, бо не знаю чи стільки маю? –
запитала бабуся.
Коли вони торгувалися, прилетів чорний ворон із величезним залізним тулубом, і, відповідно, величезними залізними крильми, і великими вогненними очима. Здавалось, що зараз спалахне від того полум’я він сам. Ворон сів на землю, бо ніяка гілка не могла б втримати його, і став чистити величезним металевим дзьобом своє залізне пір’я. Кілька разів він кинув вогненний погляд на Катерину, і їй здалося, що два потужних прожектори просвітили її наскрізь. Вона дуже злякалася, і не знала, що відповісти.
– Не бійся, то мій вірний слуга і свідок нашої угоди, – мовив чорний ангол.
Зі страху бабуся забула про яку угоду ішла мова.
– Ото ж, я дам тобі сина цього, ти народиш його, будеш тішитися ним, і будеш мати його, до смерті, а після смерті твоєї, він повернеться до мене, бо він – мій син.
– Яка ж буде плата моя за цю радість? – запитала бабуся.
– Невеличка. – Тебе буде гризти совість, бо ти не маєш права признатися нікому про нашу згоду, бо якщо признаєшся, то дитинка помре, я заберу її. Якщо витримаєш і збережеш слово моє, то велика буде нагорода твоя – ти воскреснеш і будеш бавити внуків, правнуків і пра-пра-пра-праправнуків своїх, ‒ відповів чорний ангел.
– Не все я розумію, але нехай буде по-твоєму, – згодилася бабуся.
– Перед небом і перед свідком моїм, ти засвідчила, що сина, після твоєї смерті, віддаєш мені. Його діти, а твої онуки до четвертого коліна також, в результаті цієї згоди, – мої. Воскреснеш і будеш служити йому, отже, й мені – договір заключено. Торкнися пальцями чола, – то буде знак, печать на укладеній між нами угоді, – так склав угоду ангол тьми з простодушною жінкою, яка не підозрювала, з ким вона має справу. Він квапився, говорив швидко, щоб, часом, не звернулась до Бога за порадою, бо з безбожними легше, вони Бога не запитують. Зник разом з вороном, як і з’явився.
З самого початку Катерина зраділа, притискала руки до грудей, наче притискала обіцяного синочка. Щаслива повернулась до хати, і, як тільки переступила поріг, її почала гризти совість. Засмучена, в роздумах, вона поралась по господарству, уникаючи свого чоловіка, – треба придумати щось, щоб і не признатись, і чоловіка порадувати, бо як же інакше? «Знову збрехати? ‒ О…, як це я маю решту життя прожити в брехні та в гризоті? – роздумувала бабуся Катерина, ‒ виходить тоді, що я відійшла від Бога і до брехунів пристала на старості літ?, а брехунам місце відведено в озері, що горить вогнем і сіркою…, а він каже, що я воскресну і буду онуків бавити. Де? Коли вірні Богу люди воскреснуть, то вони будуть з Ісусом. А я? Ох, в яку ж я халепу влізла…». Сіла Катерина і гірко заплакала. Хотіла помолитись, але не змогла, ніби, хтось зашив їй рота. Тепер вона зрозуміла: чий то ангол у блискучому вбранні із чорним волоссям, що глумився над нею, дива творив і обманув її. Докоряла себе, що не запитала, і не просила у Бога поради і благословення. Катерина пригадала, що вона може помолитися мовчки, духом, бо Господь знає і читає думки кожного. Вона так і зробила. Губи розклеїлись.
Карина не знала, що Бог давно почув її молитви і послав їй синочка, про якого мріяла і молилась. Ворог людський знає, що Бог відповідає на молитви праведних, і дасть дитинку, тому так легко обдурив простодушну людину. Спочатку він посилав обманливі видіння, щоб закохати її в цю оману, і видати за дійсність. У всі часи ворог людський використовує різного виду, на перший погляд, правдиві, але омани, видіння, щоб спокусити і обдурити вірних Богу людей.
Бабуся стала радісна, усміхнена, привітна, як раніше. Вона не тримала у собі радість чекання і розповіла, що у них народиться син, що Ангел приніс їм цю радісну новину, але про угоду промовчала. Довго мучила і гризла її совість, гидко було на душі, що сказала неправду своєму Онисечку, так вона називала його від молодих літ. Хотіла написати, та рука з пером ставала, дерев’яна, і не могла рухнути нею. Ворог бачив, що Катерина старається обійти угоду і покликати Ісуса на допомогу, взяв і з пам’яті стер цю тему.
Раділи обоє, готували все потрібне для новонародженого.
Настав той радісний день – народився синочок. Назвали його Володимиром, бо щось їм нашіптувало: "Володимир, бо він буде володіти миром і цілим світом". Радості не було меж. Росло те хлоп’ятко. Гарненьке, біленьке, але не високого зросту, у матусю вдався. Катерина з Ониськом були люди смирні, ласкаві, як кажуть в народі, і мухи не образять, побожні, а синочок вдався твердосердий. Подобалось йому завдавати болю: то пташок з рогатки цілий день може вбивати, то яєчка пташині, або голеньких пташенят із гніздечка викине і розіб’ються, то жабок проколює. Скільки мама і тато врозумляли, просили не робити зла і болю нікому, – не слухав. Відповідав, посміхаючись: «А мені це подобається».
Часом диявол забував і мама згадувала про страшну угоду і журилася, сумувала в серці своєму, що вона зрадниця виявилася, бо не сказала чоловікові про той торг. Може би Господь був би зруйнував ту справу. Та й тепер не має сміливості, хоч намагалася, і кожен раз, ніби, хтось за язика тримає, і молитись до Бога не дає.
‒ Постарілись обоє. Дідусь помер першим, а бабуся залишилася сама, бо синочок виріс, став дорослий, і пішов у велике місто навчатись, розуму набиратись. Пройшло багато часу і Бабуся забула про угоду, про те що зрадила Богу, уклавши угоду з дияволом, що віддасть сина після своєї смерті. Сутужно самій, вже би й вмирала, та Бог смерті не дає. Сидить та й думає: « А, може, це я згрішила перед Богом, і не покаялася, і Господь чекає на покаяння та Духа Життя не забирає від мене?» Думала, думала, вже все передумала, і не могла пригадати, чим то вона згрішила перед Богом. Коли в голові наступало якесь просвітлення, то диявол знову затуманював їй пам’ять, щоб не покаялась, і Ісус не розірвав тенета того гріха.
Вона була вже така старенька, що вже й родичів не було, всі повмирали, не було кому молитися, щоб Бог пропустив у Царство Боже, так вона думала, що може туди потрапити. Вирішила віднести кругленьку суму дякові, щоб той щиро і багато молився, щоб у чистилищі її добре почистили, і прийняли туди, куди треба.
Взяв дяк гроші, пообіцяв добре і довго молитися, щоб їй видали документ, що раба Божа Катерина всі страсті пройшла, білий одяг святості одержала, і готова до прописки у Царстві Божому. Чи то він не знав, чи то бабусині гроші стиснули його за горло і не дали сказати, що Ісус, Син Божий своєю смертю заплатив за її гріхи, і воскрес, і дав їй дар Божий – вічне життя, а вона повинна лиш повірити, прийти до Ісуса, і з вірою взяти це спасіння, віддавши Богу свої гріхи – і все: радіти і дякувати Ісусу, бо Він любить усіх, і дає спасіння всім, хто кається в гріхах своїх і кличе Його в своє серце бути особистим Царем і Спасителя.
Йшла додому бабуся Катерина із спокійною душею, що всі справи так швидко залагодила, і казала сама до себе, що тепер уже готова щоб дух віддати Богу. Коли зайшла до хати, дивиться, а то сидить той, що дитину їй продавав. Хоч злякалась, але встигла перехреститись і поплювати через плече, забула через котре, поплювала ще раз, через обидва. Диявол не злякався, а розреготався: «Ха-ха-ха-ха-ха! Плюйся скільки хочеш! Не закликала Ісуса в серце своє бути володарем твого життя, то я там буду володарювати. Пам’ятаєш, як засвідчила перед небом і моїм слугою, що нехай буде воля моя! Я забираю твою душу, і будеш не там, де Ісус, а там де я!»
‒ Не хочу! Не піду! Побійся Бога! – заплакала бабуся Катерина, бо згадала, хто сидить перед нею.
Ворон, залізний слуга, своїм залізним дзьобом, дзьобнув бабусину душу і поніс у пекло. Там складав сатана душі всіх, хто його вибрав, або кого обдурив, як от Катерину, бо й чистилище він придумав. Ніби-то, там душі чистять від гріхів, щоб не каялися, та не шукали Ісуса – Сина Божого, Який руйнує всі його задуми і чорні справи.
Посмажилась там душа її з тиждень, тоді прийшов сатана і, регочучи, запитує:
– Ну, що, хочеш воскреснути і мені служити, чи подобається тобі залишатись тут?
– Хочу воскреснути! Гірше не буде, ‒ заплакала Катеринина душа.
Ворон дзьобнув її душу, поніс із того світу на землю, поклав на великому камені, що лежав на великій площі, у великому місті на березі моря. Нізвідки з’явився той ангол, що душу її занапастив, торкнувся каменя і своїм пальцем з довжелезним нігтем, і той став підростати. Він виріс до величезних розмірів, і виплюнув свою середину, – став кам’яною хатою без вікон, але з дверима, яких не можна було розгледіти не озброєним оком. Такими загадковими рухами чорний ангол примушував каменів перетворюватися на дивну споруду, що нагадувала, не то п’єдестал, не то, якусь високу башту, зі сходами по обидва боки. На виступі дав ще чотири кам’яні душі чоловічої статі, так, щоб зівак розважати, щоб думали, а що то воно би мало значити. Нарешті, виголосив якісь заклинання, і Катеринина душа стала на постаменті велетенською залізною бабою, з гордо піднятою головою, що простягала свою руку, в напрямі до моря, в довгій залізній сукні, прикрашеній якоюсь залізною оздобою, щоб здавалось, що то якась видатна особа.
Коли чорний ангел закінчив кам’яні роботи, то приступив до своїх чорних справ, і почав давати Катерининій душі настанови:
‒ Ти тепер стоятимеш залізним чудовиськом серед міста, але всередині твоїй горітиме невгасимий вогонь. Хто притулиться до тебе, скажуть: пече, – он як від сонця нагрілась, а хто ввечері торкнеться, скаже: от як довго тепло тримає. Залізне твоє тіло начинене різними датчиками, які будуть посилати високотемпературні імпульси вдень – від сонця, а вночі і зимою від вогню палаючого у тобі, на дно моря, в палац мого сина, якого ти мені подарувала. Він має багато, дуже багато малюків, твоїх онуків, і ти будеш слідкувати і регулювати температуру, щоб вони нормально розвивались і швидше підростали. Від тебе залежить їх життя і розвиток, і твоя доля також. А ті люди, що будуть підходити до тебе ближче, будеш їх закохувати в себе, примружуючи ліве око, і вони будуть шаленіти від любові до мене, чинитимуть те, що мені до вподоби, забуватимуть Творця, і поклоняться мені, – тоном володаря, закінчи свої настанови чорний ангол.
Залізна баба Катерина не могла ні думати, ні боятися, ні рухатись, але їсти та водиці хотіла. Полегшено зітхала і тішилась, коли її поливав дощик, напивалась на цілий місяць, а губи роса мочила. Деколи пташка і яєчко, або що інше, загубить – і тим рада.
За 300 років баба Катерина вибавила багато внуків і правнуків, і праправнуків. Розбіглися вони по всьому світі, щоб синові діла чинити. Один онук знаменитим став: увесь світ перед ним у «решеті танцює».
Якось, прийшли розумні Божі молоді люди і посідали на сходинках відпочити. Скільки вона не моргала лівим оком, аж скрипіти почало, бо дощу давно не було – та марне, на Божих диявольщина не діє. Але вони помітили, що взимку сходинки мармурові не те, що теплі, а гарячі, бо датчики підняли у бабі пекельну температуру, щоб там ті чортячі яйця гріти, з яких вилуплювалися дияволячі діти. Як тільки не старався злий ангел затуманити, обдурити тих людей тієї країни, де баба стояла, та марне, бо і вони знали, що сказати, щоб прогнати його. Не може диявол поборотися з Іменем Ісуса, і мусить тікати, спасатися. Коли люди зрозуміли, що бабою нечиста сила править, то скинули ту бабу, і датчики шпигунські зруйнували, і піч загасили, і святою водою покропили, і святе Ім’я Ісуса прикликали на те місце.
Лютував диявол, бо яйця захололи на дні морському, та й до літа засмерділи море. Воно стало смердіти тухлими яйцями. Із тих яєць мали вилупитися песиголовці, вирости, до літа, до розмірів людини, і по вигляду стати, як людина, але жорстока, безжалісна, що жадає живої крові, як води. Ця чортяча незліченна армія мала вийти з моря і завоювати ту прекрасну країну, але Бог чує молитви Своїх вірних і допомагає тим, хто шукає Його. Ісус таки зруйнував чортячі плани: завоювати цю прекрасну країну, де живуть добрі, працьовиті люди, що шанують Бога, і нікому не причиняють зла. Слава і подяка, низький уклін нашому Спасителю, Господу Богу Святому Живому! Господь послав хотіння і чин у серця усіх сусідів, сестер і братів, і вони принесли свої дари, щоб ця квітуча країна зацвіла, стала ще кращою, щасливою і мирною під мирним небом. Її Царем став Син Божий, і запанувала любов у цій країні, а вороги – покаялись і стали жити тихо, мирно, бо того, хто панував у серцях їхніх, Син Божий кинув у озеро Огняне навіки. Всі стали любити Бога і кожного свого ближнього, як самого себе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973834
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2023
автор: Тріумф