Я очень люблю женщину,
о которой никому ничего не могу сказать.
Люблю её голос,
люблю, когда она заговаривает первой,
после молчания, после сгустка тишины.
Тишина тогда становится неубедительной, как школьник,
опоздавший на первый урок.
Тогда сразу становится понятным,
что пауза одна никогда не объяснит самого важного,
что всё происходит именно там, где ты перестаёшь
стыдиться слова любовь,
где ты осознаёшь его речную пронзительность.
Перестаёшь сторониться своего,
перестаёшь сторониться важного.
А важно то, как она подбирает речь.
Как шелка на платье, в котором намерена
быть счастливой.
Как семена, из которых должны вырасти растения,
которые она потом будет забывать полить.
Вместо этого невозможность заговорить
напоминает птичью привычку, напоминает поведение
птиц: они всё на самом деле знают,
знают хорошо, как никто другой,
но не считают нужным делиться своим
знанием, перелетают с места на место,
будто перепрыгивают с темы на тему.
И, оказывается, куда важней слушать.
Слушать голос. Слушать тишину.
Слушать шёпоты, что рождаются ночью,
из теплых водоемов сна, из котловин пробуждения.
А работает это так: бывают времена,
когда словари пополняются лексикой молчания,
когда важны не только знаки препинания,
но и паузы в дыхании,
когда звучание образуется из этой причудливой
смеси сказанного и прочувствованного,
умолчанного и отчитанного.
Тогда из любви рождаются города.
Тогда творится текст, как город,
обрастает школами и заботой,
обрастает трамваями.
И люди приходят в этот город,
проникаются им,
защищают его,
повторяют город, как стихотворение –
заученное в школе,
пропущенное сквозь сердце.
14.02.2023
(Перевод с украинского)
+ + +
Я дуже люблю жінку,
про яку нікому нічого не можу сказати.
Люблю її голос,
люблю, коли вона заговорює першою,
після мовчання, після згустку тиші.
Тиша тоді стає непереконливою, як школяр,
що запізнився на перший урок.
Тоді відразу стає зрозумілим,
що пауза сама ніколи не пояснить найважливішого,
що все відбувається саме там, де ти перестаєш
соромитись слова любов,
де ти усвідомлюєш його річкову пронизливість.
Перестаєш оминати своє,
перестаєш оминати важливе.
А важливим є те, як вона добирає мову.
Ніби шовки на сукню, в якій має намір
бути щасливою.
Наче насіння, з якого мають вирости рослини,
які вона потім забуватиме поливати.
Натомість, неможливість заговорити
нагадує пташину звичку, нагадує поведінку
птахів, які все насправді знають,
знають так добре, як ніхто інший,
а ось не вважають за потрібне ділитися своїм
знанням, перелітають із місця на місце,
мовби перестрибують із теми на тему.
І, виявляється, куди важливішим є слухати.
Слухати голос. Слухати тишу.
Слухати перешепти, що родяться поночі,
з теплих водойм сну, з улоговин прокидання.
А працює це так: бувають часи,
коли словники доповнюються лексикою мовчання,
коли важливими є не лише розділові знаки,
але й паузи в диханні,
коли звучання витворюється з цієї химерної
суміші сказаного і відчутого,
замовчаного і відчитаного.
Тоді з любові народжуються міста.
Тоді твориться текст, як місто,
обростає школами і турботою,
обростає трамваями.
І люди приходять до цього міста,
проймаються ним,
боронять його,
повторюють місто, як вірш –
завчений у школі,
пропущений через серце.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974434
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 20.02.2023
автор: Станислав Бельский