А вона пам'ятає останню їхню розмову...
Як завжди, коротку... Здоровий.
Живий. Люблю.
Їй такі потрібні, важливі всього три слова,
І просила Бога його захистить у бою.
Потім зник зв'язок. Так довго болів цей час.
Та вона чекала і вірила , що живий.
Говорила собі: " Все добре. З ним все гаразд.
Говорила собі: "Ти лиш розкисати не смій!"
Телефон приріс давно уже їй до рук.
Так боялась дзвінок від нього вона пропустити.
Ніч без сну, і день тривожних чекання мук,
Калатало в мозку: " Він має! Він мусить жити!"
Кажуть, безвісти зник... Але ж не двохсотий, ні!
Хай в полоні, в лікарні, аби лише був живий!
І молилась Богу всі ночі і довгі дні,
Говорила собі:" Ти лиш розкисати не смій!"
Телефон мовчав. Просила усіх своїх
Не дзвонити їй, щоб він додзвонитись міг.
І з сльозами просила знову усіх святих
Повернути його живим із далеких доріг.
Зниклий безвісти... Страшно... Але ж надія ще є!
Може десь у лікарні. А, може, і у полоні.
А вона собі розслабитись не дає.
І весь час телефон лежить у її долоні....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974677
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2023
автор: Наталка Долинська