Відвертість душі ( проза)

         Надворі  зимні  дні…  скиглить  вітер  й  листки  багряні  й  напівсухі  безжально  підносить,  крутить    й    довго  кудись  несе,  нарешті  торкнеться  купи  й  припаде.    Все  піднебесся  в  сизих    хмарах,  до  землі  низько  -низько.  На  голову    тиснули,    думки    нашіптували,  не  гнівись.  Довкола  глянь,  життя  продовжується.    Продовжується!  Але  ж  війна,  таке  життя  дістало.
   Не  гніватись,  запитувала  себе,  але  ж  ти  обіцяв  чи  подзвонити,  чи  приїхати,  п’ять  днів  минуло,  ніякої  звістки.    Поїхав,  знову  риск  -  на  деокуповані  території,  повіз  медикаменти,    ще  дещо.  Звичайно    бути  волонтером,  робота  не  з  легких,    велика  відповідальність.  Дорога    під  обстрілами    насторожує,  кожен    раз  просити  Бога,  щоб  повернутися  живим.  Але  ж  комусь  і  це  треба  робити,  себе  вмовляла.  А  іншим  разом  з  думками  погоджується,  навіщо    себе  накручувати,  злитись.
     Спомин  серце  крає,  коли  пригадає,  як  тікали  від  війни.  Позаду  свист  куль,      снаряди  зривались,  від  відчаю  уже  й  не  сподівались,  що  вдасться    втекти,  залишитись  живими.  Сльозини  цівкою  стікали  по  щоках,  панічний  настрій,  у  очах  страх.Страх  за  війну,  за    його  життя,  за  самотність,    розлуку.  Якби  ж  ти  знав,  як  відчуваю  біль  і  переношу  муку.  Коли  в  новинах  увесь  час    -  бої  жорстокі,  ворог  не  відступає.  А  ще,  там    сильні    морози,  аж  ніби  тут    холод    тіло  проймає,    душу  крає.  І  знов  думки,  як  злі  пацюки,  точать  мозок.  Це  не  в  дитинстві,  як  після  прочитаних  казок.  Насняться    феї,  чи  принцеси,  а  інколи  вигаданих  прибульців  гримаси.  Це  кривава    війна,  коли  сусід,  його  недоумки,  вирішили  Україну  підкорити.  Хіба  спокійним  можеш  бути?  Знаєш,  треба  рідну  землю  боронити.  Оскаженілих  орків  -    злодіїв,  клятих  рашистів,  треба  знищувати,  гнати    в  три  шиї,  щоби  ніколи    на  інші  землі  не  зазіхали.
   Душа  болить  і  в  інших  людей  -  за  рідних,  за  дітей,  які  жахаються  від  пострілів,  гулу,  свисту,  вибухів  снарядів.  Воно  й  самій  холоне  душа,  вона  ж  жива,    все  відчуває.  А    в  тих  зомбованих,  чи  у  них  є  душа?  Чи  замість  душі  мішок  лайна,  а  замість  серця  камінь?  Про  таких  страшно  й  подумати.  А  по  судинах,чи  то  червона  кров,  чи  може    нафтові  мастила?  То  скажіть  кого  ж    їх,  яка  особа  народила?  Напевно    з  мізками  -  не  все  до  ладу.  Як  запрограмовані  машини,  які  тільки  й  чекають  команди  «  Фас»,  чи  принаймні    кнопку  натиснути,  щоби  всю  землю  знищити.  Ні  -  ні,  не  можна  збагнули,  сприйняти  цих  виродків,  їх  свавілля.  Страшно  подумати    що  зробили  з  будинками,  з  заводами,  з  енергетичними  структурами,  з  театрами    й    клубами  відпочинку,  з  школами  й  дитсадками.  Хоч  не  живе,  але    побудоване  на  благо,  за  все  це,  теж  душа  болить.  А  про  народ,  що  гине  під  уламками  снарядів  та  про  воїнів,  що    захищають  нас.  В    холод    і  в  дощ,  у  сильний  вітер  й  зливу.  Вони  ж  усі  мріють,  мати    щасливу    кожну  родину,    всю  неньку-  Україну.    Одягнені  і  взутті,їх  погляди  прикуті…    до  ворогів,  які  нишпорять  повсюди.,  виконують  наказ  Іуди.  Так  й  намагаються  підкрастися  і  вбити.  О,  Боже-  Боже,  скільки  ж  можна  людей  гнобити?!  Вже  цілий  рік  стогне  українська  земля,  а  скільки  воїнів  поклали  біля  вівтаря?!  Душа  болить,  хоче  ридати    та  мовчить.  Тіло  горить,  по  жилах  полум’я  пече,  а  чорний  ворон,    здаля  знову  кряче.  Приносить  звістку  про  новий  напад,  про    загиблих,  про  знущання  і  злодіяння  зухвалих  нелюдів-    рашистів.
     ЇЇ  душа  колись  була  чудна.  Дивилася  фільми,  комедії    й  музичні  кліпи-    раділа,  сміялась,  підспівувала.  А  нині  дивна,  кожна  подія  важка,  і  поневолі  душа,  як  ворожка.Мов  на  розпутті,  по  якій  стежці  піти,  щоб  усім  було  краще,  як  на  щастя  підкову  знайти.  Щоби  навік  позбутися  гіркоти!  Яка  в  душі,  на  жаль  давно  посилилась.
   Ясні  зорі,  ледь  -ледь  мигтять,  розсипалися  в  піднебессі…
Йому  би  уже  і  повернутися  –  душа  не  на  місці,    вже  п’ятий  день  вона  у  стресі.    Годинник,  як  маяк,  час  від  часу  мигтить  світліше.  Ну  подзвони,  щоб  на  душі  та  й  ліпше.  Щоби    в  подушку  не  ховала  сльози,  бо  ж  так  турбують  думки,  як  грози,  які  так  часто  не  бажані  в  житті.
До  вікна  погляд…    дивувалась.  Легкий  мороз  на  склі    розмалював  срібне  панно,  вона  ж  його  намагалася  зтерти.  Але  ніяк,  бо  ж  то  все  зовні,  панно    не  позбутись,  як  і  думок,чому    такі    невгамовні?!
Душа  знов  мріє  про  тепло  і  спокій…  та  хіба  знайдеш  в  сьогоденній  обстановці?  Шкода  час  плине,  а  він  не  дзвонить.
     Хоча    й  сама,  щодня  в  метушні,    у  волонтерському  пункті  серед  людей,  не  припиняється  робота.  З  ранку  й  до  вечора  небайдужі  люди  плетуть  сітки.  Все  більше  мовчки,  кожен  з  своїми  думками,    із  хвилюванням,  усі  новини  з  фронту  сприймають.  Вона  ж  сьогодні    готувала  свічки  і  знову  ходила  за  баночками,  які  підвіз  якийсь  хлопчина.  Тут  щодня  є  робота,  кипить.  То  правда,    не  відволіктися  й    на  мить.  Та  коли  вдома,  вже  його  сварить,  хоча  і  гріх,  але  ж    полинних  думок    цілий  міх.  А  іншим  разом  в  протиріччі  сама  з  собою…  дурепа,  коханий  пробач  за  образи,  я  пишаюся  тобою.Хоча  ми    живемо  у    важкий  час,  душі  споріднені,  зв’язок    є  між  нас.І    віра  -    непереможна  Україна.  Діждемось  миру,  як  і  кожна  родина,  сини  якої  пішли  на  війну,  є    мужність,  сміливість,  надія  зустрінемо  весну!  І      в  кожному  куточку  України    замайорить  наш  стяг.  Щоб  кожен    з  нас,  своєї  мрії    досяг.  Прославляв    рідну  землю  навіки…    де  небо  чисте,  ясне  сонце  й  квіти,  де  воля,  мир,    любов    і  доброта  ,то  найцінніше!
     Перед  вікном,    світло  ліхтарика  здаля,    її  за  мить  думка  окриля.  Він  повернувся,  дяка  Богу  живий!  Душа  на  злеті,-  Я    двері  відчиняю,  милий!

                                                                                                                                                                             2023р


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975536
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.03.2023
автор: Ніна Незламна