Пізня осінь. Добігають кінця жовтневі дні календаря. Декілька днів бринить затяжний дощ. Сиро, грязно, холодно…
У напівпорожньому автобусі, ззаду коло вікна, примостилося дівча.
Це Надійка. Вона їде в райцентр забрати документи з педагогічного училища…
Як добре, що в автобусі немає людей з її села. Нікого бачити не хотіла, щоби «не доставали зайвими запитаннями». Буває, що чужі люди теж охочі до балачок, але зараз не хотілося не тільки говорити, а й не бачити нікого і нічого… Відвернулася до вікна, а сльози - як той осінній дощ… Думки - наче рій осиний… А що, захотіла вчитися? І на кого? Ха, ха, ха… на вчительку!
Чи не забагато для байстрюка? Сиди собі у своєму болоті і не сунься, куди не треба. Он діти із багатших сімей і то не всі поступили, куди хотіли, а тобі у рваних босоніжках і вилинялому старенькому платтячку вчитися захотілося…
А ще пекла душу думка про те, що найрідніша людина - Вчителька, порадила відвезти документи до професійно - технічного училища… Де ж тоді та справедливість? Там же одні ледарі в тому ПТУ, а мені так хочеться в педагогічному навчатися, брати приклад з улюбленої Вчительки…
У селі не залишуся... Одержувати за працю цукром, а не грошима – нізащо! Він поперек горла вже стоїть, той цукор, бо солоніший солі … Он у комірчині лежать п’ятидесятикілограмові мішки, в яких уже миші дірки попрогризали. Ні продати його не можна, ні обміняти на щось, бо в кожного колгоспника свого цукру достатньо.
Як весною залізеш у ті цукрові буряки, то до осені тільки сапай та проривай їх, щоби бур’янів не було… А наділяють тих буряків по три - чотири гектари на колгоспний двір. Який у нас той двір? Хвора мама, двоє дітей - дошкільнят і я - неповнолітня. Так і живемо: підміняю маму в полях на сапанні, коли дуже спекотно, або няньчуся з малими сестрою і братом, сапаючи городину коло хати.
Вільного часу для своєї домашньої роботи у колгоспників немає. Як тільки впораєшся на одному полі – бригадир на коні об’їздить кожен двір і гонить колгоспників, як тварин, на друге. Не питаючи, хворий ти чи діти маленькі. Крім буряків є ще колгоспні наділи на сапання і збирання всякої городини, праця на сінокосах і тому подібне… Часто приходиться підміняти маму, працюючи на різних роботах, бо як не вийдеш, то «наглядач – бригадир» не зарахує трудодня. А без певної кількості трудоднів ні копійки грошей не одержиш…
Мамі не можна у спеку довго «бути на сонці», після випадку, коли її побив кінь. Якось навесні вона попросила в колгоспі коня, щоби виорати присадибну земельну длянку. Коня дали, не звертаючи уваги на мамине прохання дати спокійного, яким ми не раз орали землю. Прив’язаний коло дерева, кінь заплутався задніми ногами в упряжках. Мама хотіла його розплутати, а кінь ногами бив її в груди і голову… Після цього сильні головні болі не давали їй спокою. Так і ходить не знімаючи хустки, під якою всілякі компреси, аби полегшити нестерпний біль…
Нікого з колгоспних керівників не цікавить, як і коли людина справляється зі своїми п’ятдесятьма сотками городини. Влітку в селі зовсім стареньких людей і малих дітей можна побачити за працею на городах. Усі дорослі працюють у колгоспі. Правда, в селі є дві свиноферми, цегельний завод, але влаштуватися туди непросто…
Ще можна літньою порою хоч якісь гроші на торфовищі заробити, та й то, як пощастить, бо покупців, які б довіряли дитячим рукам навантажити машину торфу, - дуже мало. Для цього є трактор - швидко і без проблем. А троє дванадцяти - тринадцяти літніх дітей грузять машину рученятами, бо вилами їм ще важко… Зате торф можна вибрати якісний, без домішок землі, тому й ціниться машина нагруженого дитячими руками торфу аж у три рублі!
Яка ж то радість, коли вдається за літо заробити на торфовищі до 20 рублів! За них можна купити собі якусь одежину, ще й мамі допомога. На зиму треба і дров заготовити і того ж торфу, щоби в хатині не мерзнути. Добре, як зима не дуже холодна, а як люта? Дров не вистачить до весни. І доводиться мамі просити в колгоспі коней, щоби поїхати в ліс хоч по якісь дрова. Та ще попробуй допросися тієї конячки, бо бригадири й об’їждчики - всі чоловіки. Вони не проти добре пригоститися, ще й «губи розкатували», чіпляючись до гарненьких жінок. Деякі «чоловіки» користувалися тим, що їх мало після війни, то треба їх «берегти і поважати»…
Про свого батька я не могла у мами щось запитати, бо це була закрита тема...
Тільки знала, що він із сусіднього села, бо «розповідали добрі сусідки», але мене мало хвилювало де він. Не знаю, не бачила і не хочу його бачити…
Отак, собі роздумуючи, приїхала до райцентру і забрала документи з педагогічного училища…
Із декількох профтехучилищ вибрала будівельне, яке знаходиться майже в центрі міста. Чиста, охайно прибрана територія, великий триповерховий навчальний корпус, світлі просторі кімнати багатоповерхового гуртожитку.
У профтехучилищі мене зустріли привітно, незважаючи на те, що вже два місяці тривав навчальний рік. Зразу видали нове взуття та одяг: туфлі, пальто, спеціальну форму та іншу одежину. Одяг, весь новенький, приємно заспокоював… І трохи, наче розвиднілось, відтало на душі…
Згодом зрозуміла, що «петеушники» - не всі трієчники і ледарі, що половина з них – такі ж як сама: безбатченки, бідні і голодні діти…
У теплому, чистому гуртожитку затишно: не треба думати про їжу, холод та голод. Навчання давалося легко: вдень - цікаво навчатися в училищі, а вечорами бігала через три вулиці міста у вечірню школу.
Два роки навчання пробігли швидко... Одержала атестат про закінчення училища з відзнакою. З усіх предметів оцінки - «відмінно», з присвоєнням кваліфікації маляра-штукатура четвертого, найвищого в училищі, розряду.
В.Ф. - 30.01.2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975832
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2023
автор: Веселенька Дачниця