У залі, між старих забутих крісел,
хоч світло й день панують за дверима,
дивитися сталевими очима
на сонце ясне, зіткане із чисел,
що променями пробиває стелю.
Показує на битому екрані
нове життя у кожному світанку,
а "вчора" все стирає доостанку,
освічує нові, незнані грані
і спогади дарує про оселю.
А я рахую, дихання спинивши.
Пірнаю, хоч боюся потонути,
благаючи про прийняття спокути
І про прощення, гріх назавжди змивши.
Там на поверхні холодно і хмарно.
Вода в думках заповнить кожну нішу,
Всі почуття знесилені і голі,
мов риб'ячі слова застрягли в горлі,
та їхній гомін не порушить тишу,
їх викричи і плач собі на мармур,
де лиш пітьма страхи і порожнеча,
заховані під темною плитою,
а зовні вона сяє чистотою.
Тут душно й тісно, вабить знову втеча,
та зможу заховатися у людях.
Здригаюся... і добре, що не бачать.
У мареннях, почувши шепіт тихий:
"Не говори, не їж, не плач, не дихай
і не існуй - нічого не пробачать.
І знищ нарешті те, що б'ється в грудях.
З кривавим серцем йди на полювання.
Коли птахи відчують смерті запах,
і тепла плоть уже у їхніх лапах,
та часу вже намає на вагання,
ти просто здобич, більше не мисливець."
Це лиш здається – тремрява і тиша,
сплива життя під стукіт метроному,
крапок не ставлю, ставлю далі кому
і для фіналу ще рядки залишу,
Ще усміхнусь, змахну минуле з вилиць...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=976263
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.03.2023
автор: Ася Оксамитна