*****
Покинули мене батьки,
Коли родили, мов сміття.
Не знаю я, які думки,
Які тоді в них почуття
Були, та точно не ясні́,
Сповиті батьківським теплом,
Любов’ю. Де там! Звісно ж, ні.
Було для мене це лиш сном,
Для мене маревом було,
Уявним маревом у сні.
Відчути ж батьківське тепло,
На жаль, не довелось мені.
Великий гріх без каяття,
Великий гріх на них лежить,
Що власне, ріднеє дитя
Посміли майже в тую ж мить,
Коли родили, залишить,
Покинути без співчуття.
Мовляв, прийшлося народить
Їм кволе, хвореє дитя,
Яке, можливо, й довго жить
Не буде бо на світі цім.
Тож краще немовля лишить,
Щоб потім не жаліть о* нім.
Але живу я, не помер.
Горить в мені вогонь життя.
В мені палають й дотепер
Гарячі думи й почуття.
В палкім вогні життя горю
Вже майже повних тридцять літ,
Працюю, вчуся та творю,
Щоб щось внести корисне в світ,
Бо знаю, надане життя,
Хай скільки б в світі я не жив,
Мені, щоб свій я до пуття
Слід добрий в ньому залишив.
*О – тут заст. Про
Євген Ковальчук, 05. 04. 2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977115
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.03.2023
автор: Євген Ковальчук