В небі плакали зорі,
не ховаючи сліз,
чи від щастя, чи болю
на безмежжі доріг.
Не витримують зорі,
тихо падають вниз,
долі губляться в полі –
їх одвічний каприз.
Час біжить без упину
вічний свій марафон,
вже дозріла калина,
гра старий патефон.
Уже сивіють коси
у старої верби,
на траві знову роси,
а в них долі сліди.
Стільки їх – не злічити,
своя в кожного доля,
її треба ще спити,
бо на те Божа воля.
Хтось в друзки розбиває,
прирікає на муки,
хтось уламки збирає
і складає докупи.
Не лишай свою долю,
на дорогу веди,
не завдай ти їй болю ,
щоб не зникли сліди.
Кожен сам своїй долі
є найкращий творець,
лиш знайди її в полі
і найкращий вінець
Одягни своїй долі,
бережи і лелій,
разом з нею на волі
ти під зорями мрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977186
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2023
автор: М_А_Л_Ь_В_А