Це було ранньою весною , в той рік, коли українці захищали свою землю від російських загарбників. Бабу Ганну, яка жила у селі й доглядала за корівкою, курми, гусьми та собакою, розбудив звук повітряної тривоги. Жінка піднялась, помолилась – за себе, родину й Україну, і знову лягла, бо не дуже вірила, що до її села може щось прилетіти – бойові дії відбувалися далеко від області, в якій вона проживала, об’єктів критичної інфраструктури ні в її селі, ні поблизу нього не було.
Встала, як почало світати. Напоїла корівку, дала корм гусям, курям та собаці й почала собі готувати снідання. Як попоїла, погнала на загороджену пашу корову, випустила на подвір’я з курника курей та гусей, а тоді сіла у вітальні, ввімкнула телевізор і почала слухати останні новини – хвилювалася за долю України.
Тим часом курка Квокотуля забралася до саду. Там вона дзьобом рила землю, шукала черв’яків, любила ними ласувати. Коли підійшла до груші, почула якесь пікання, що доносилося з-під сухого листка, що лежав на землі. «Хто це там, під землею пікає?» - подумала курка. Вона трохи злякалася, але не втекла, цікавість перемогла її страх. За мить Квокотуля побачила власницю пискливого голосу. Це була невелика подовгаста особа, яка мала сіру шубку, очі, як зерна пшениці, гострі вушка та довгий тонкий хвіст.
- Хто ти? – спитала курка в незнайомки.
- Миша Сірячка. А ти хто?
- Я – курка Квокотуля.
- А що ж ти, Квокотуле, робиш у моєму саду?
- Сад – не твій. Він – власність баби Ганни, моєї господині, тому я маю право по ньому ходити. А ось чи ти тут на законних правах, не знаю.
- Я бабі не належу. Але живу тут, у саду, з народження, мама мене тут, під землею, минулого року народила.
- А що ти їси?
- Зерно, в основному, яке збираю в полі.
- Але зараз поле голе, і всю зиму голим було.
- Я надбала собі зерна, коли поле було з колоссям, сховала його в коморі під землею, тому мала що їсти і восени, і взимку. Але зерно вже закінчилося, тому я й вилізла з хати.
- Значить ти користі бабі ніякої не приносиш, тільки обкрадаєш її?
- А ти хіба приносиш? Розриваєш землю в саду, жуків і черв’яків витягаєш з неї.
- Баба не проти того, щоб я їх витягала й поїдала. Жуки й черв’яки шкодять фруктовим деревам. А ще я яйці несу їй і м’ясом служу.
При останніх словах курка схилила голову донизу і впустила у суху торішню траву сльозу.
- Тобто, баба тебе їсть?
Курка знову опустила голову і пустила сльозу.
- Ну, ну, не сумуй. У цьому світі кожен когось чи щось з’їдає. Білка їсть горіх, лисиця – білку. Вовк, як дуже голодний – лисицю. Таке життя. Але поки ми живемо і ніхто нас не з’їв, треба веселитись.
- А як це?
- Співати, танцювати, дивитись на небо, на сонце, на трави, на квіти і радіти тому, що ти все це бачиш.
Курка задерла голову догори.
- А в небі зараз немає сонце, хмарка його закрила. Треба радіти цьому?
- Так. Хмарка – це також добре. З неї випаде дощ, а значить земля зволожиться, і будуть рости різні трав’янисті рослини, а в дерев з’являться листочки.
- Мишко! З тобою так цікаво спілкуватися!
- Звісно. Я багато чого знаю, бігаю ж не тільки по саду, й по полю, до річки наближаюся, до лісу заходжу.
- А що таке річка?
- Це такий довгий рів, по якому безперервно тече вода. На ній твої родичі, до речі, які живуть на волі, плавають – дикі гуси, дикі качки, лебеді.
- Так? Бачила я цих птахів якось у небі. А ліс – це що?
- Це місце, де росте багато різних дерев – листяних (з листками) та хвойних (з голками), тільки вони не родять фрукти, як ці дерева (показала хвостом), що тут, у саду. В лісі живуть ще й дикі тварини – лисиці, вовки, зайці, лосі, наприклад. Є в ньому також кущі з кислою ягодою – калиною, і солодкою – малиною та ожиною.
- І в нашому саду є три малинові кущики (курка показала лапою, де).
- Бачу. А в лісі є ще гриби. Вони ростуть в теплу пору. Люди люблять їх їсти.
- А які ці гриби?
- Невеликі, як ось цей (мишка підбігла до черешні, підняла хвостик догори і показала, де на її стовбурі гриб росте). Тільки цей, що на вишні, не їстівний, він – паразит, він з деревця соки витягає.
- А в лісі їстівні ростуть?
- Є і такі, які не можна їсти, але набагато більше добрих грибів – боровиків, опеньок, підберезників, підосичників, голубінок, лисичок. Деякі я з цих, які перелічила, минулого року їла в час, коли ще пшениця в полі не зродила. Мама навчила мене розрізняти їстівні й неїстівні гриби. А ще вона мені сказала, що у нашому мишиному посліді накопичуються спори грибів (і деяких рослин також, до речі). І коли ми свій послід із цими спорами залишаємо десь на землі, то там виростають і гриби, і рослини.
- А ти в нашому садку залишала свій послід зі спорами грибів?
- Так. Тож, думаю, гриби тут цьогоріч виростуть.
- Баба зрадіє! Що ж, значить, і ти користь приносиш людині?
- Ну так. Хоч і шкоду теж.
- А давай, мишко, будемо дружити з тобою.
- Та давай! Потанцюємо?
- Так.
Вітер наче підслухав їхню розмову, прилетів, завальсував у саду. Зворушились дерева, затріпотіли гілками. А мишка з куркою взялися до танцю . Вони бігали поміж яблунь, груш та слив, скакали, галасували. Курка – квокала, мишка – пікала. Так було до часу, поки баба, вчувши їхній галас, не прибігла до саду. А як прибігла, розвела Квокотулю й Сірячку в різні боки: мишка чкурнула до нірки, курка побігла до курника. Розлучила друзів баба, та не назовсім. Наступного дня Квокотуля та Сірячка знову зустрілись. Тільки вже не співали – спілкувались тихенько, стоячи під кущиком малини, ходили довкруж грушки, скакали під яблунькою. Добре їм було удвох. З того часу майже щодня друзі бачились. Квокотуля пригощала Сірячку кашею, яку несла їй у своєму горлечку, Сірячка – черв’яками та жуками, яких знайшла під землею.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977288
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)