Cоцопитування (проза)

У  смартфоні  Віккі  прозвучав  звук  повідомлення,  екран  засвітився  і  у  вспливаючому  вікні  з'явилось  повідомлення:  "У  п"ятницю,  о  18:00  в  конференц  залі  нашої  школи  відбудеться  зустріч  представників  1-11класів.  Запрошуються  батьківські  трійки  ."
Був  понеділок  і  Віккі  зраділа,  що  до  п'ятниці  ще  є  час  продумати  питання  керівнику,  які  її  цікавили.  
Школа  була  велика,  налічувала  1200  учнів,  40  класів,  3  поверхи,  просторі  коридори.  Двічі  у  неї  була  можливість  потрапити  туди  на  роботу,  але  зорі  не  давали  згоди  на  це.  Якщо  першого  разу  причина  була  у  відсутності  педагогічного  диплому,  то  наступного  разу  її  серце  було  байдужим  до  бухгалтерії.  Їй  дуже  не  хотілось  присвячувати  своє  життя  цифрам,  звітності  і  просиджуванню  штанів  за  комп'ютером.
   Коли  вона  зайшла  в  зал  у  п'ятницю,  в  залі  вже  було  близько  100  батьків,  зал  їй  нагадав  затишну  лекційну  аудиторію:  висока  стеля  мабуть  метрів  12  чи  15.  Штори  стриманого  червоного  кольору,  що  тон-в-тон  пасували  до  крісел,  які  були  розміщені  сходинками  до  верху.  
   Директор  уже  стояв  біля  трибуни,  а  його  заступники  мило  розмовляли  про  щось  на  червоних  кріслах    у  першому  ряду.
   Віккі  знайшла  вільне  місце,  зняла  з  шиї  кремову  хустинку  і  розстібнула  зелений  плащ.  В  голові  крутилось  лиш  одне  питання,  яке  вона  вже  декілька  днів  хотіла  задати  директору.  В  цей  момент  зайшли  ще  двоє  батьків  з  їх  класу  і  сіли  поруч.  
   Збори  розпочались  абсолютно  неочікуваною  фразою  директора:
   -  Прошу  усіх  піднятись  і  пройти  за  мною.  Я  хочу  вам  дещо  показати.  
   Віккі  одразу  зрозуміла,  що  все  пішло  не  за  планом.    Хтось  з  присутніх  поруч  впівголоса  прокоментував  ситуацію  і  вона  зрозуміла,  що  своє  питання  задати  їй  вже  не  вдасться.
   Усі  направлялись  у  підвал  в  сусідньому  корпусі.  Довго  спускаючись  сходами  у  вже  другий  за  рахунком  підвал  в  їх  школі,  Віккі  наповнювалась  розчаруванням.  Вона  не  могла  повірити,  що  ситуація  з  укриттями  замість  того,  щоб  вирішитись  в  кращому  напрямку  навпаки  розширювалась.  Це  її  засмутило.
   Це  означало,  що  кінець  війни  буде  не  скоро.  
 Натовп  батьків  повільно  просувався  вузьким  проходом  вглиб  підвалу,  який  скоро  мав  стати  другим  бомбосховищем.
 Запах  в  підвалі  був  важким,  сирим  і  пахло  там  не  дуже.  Директор  почав  розповідь  про  те,  що  держадміністрація  фінансує  великі  проекти  для  шкіл,  а  оскільки  опалення  ,  вікна,  двері  і  ремонти  в  школі  зроблені,  треба  зробити  ще  одне  бомбосховище.
Весь  натовп  дружньо  підтримав  директора,  активно  почав  показувати  пальцем  де  має  бути  світло,  навіть  запропонували  поставити  в  сховищі  проектор,  щоб  дітям  було  в  підвалі  веселіше  під  час  повітряних  тривог.
 -  Добре  -  задоволено  вимовив  директор,  -    повертаємось  до  зали  і  обговоримо  деталі  в  зручнішому  місці.  
 Віккі  була  знайома  з  директором,  то  ж  підійшла,  привіталась  і  одразу  сказала  про  те,  що  її  турбувало  найбільше.
 -  Я  хочу,  щоб  моя  дитина  вчилась  в  класі,  а  не  ховалась  по  підвалам,  щоб  не  марнувала  час  відведений  для  навчання.
 -  Ну  ви  ж  бачите,  яка  ситуація  в  країні,  ми  не  маємо  гарантій  безпеки.  На  жаль,  такі  розпорядження  верхівок.
 -  Але  ж  торгові  центри  вже  не  замикаються  під  час  тривог,  і  продуктові  супермаркети  теж,  і  за  рік  війни  вже  можна  зробити  висновки  що  імовірність  влучання  ракет  в  цьому  регіоні  рівна  нулю,  і  взагалі  можливо  ППО  реагує  на  рух  приватних  чартерів,  то  чому  наші  діти  мають  сидіти  по  підвалам.  
 -  А  раптом  -  ні.  В  сусідньому  обласному  центрі  були  потрапляння  по  житловим  будинкам.  
 Далі  розмовляти  не  було  змісту,  оскільки  інформація  про  яку  говорив  директор  ніким  не  була  підтверджена  і  виглядала  як  массове  самонавіювання  чи  фейк.
 Усі  повернулись  до  актової  зали,  і  заступник  продовжив  рекламну  компанію  підвалу,  яка  закінчилась  голосуванням,  в  якому  99%  присутніх  проголосувало  "ЗА"  бомбосховище.  І  тільки  одна  Віккі  -проти.  
Її  здивувала  ця  статистика.  Невже  тільки  вона  хотіла,  щоб  її  дитина  вчилась  по-людськи.  
 "Одна  зі  ста?"  -  Подумала  Вікк,  -  це  статистика,  чи  божевілля?  

 Далі  піднімалось  питання  з  відсутності  підручників,  на  яке  керівництво  відповіло,  що  їх  зараз  не  буде.
   Вік  прокоментувала:  "Зате  підвал  буде".
   Та  її  слухати  ніхто  не  збирався,  усі  гомоніли  про  своє.  
     Одна  мама  поцікавилась,  де  буде  сидіти  клас  її  дитини  під  час  повітряних  тривог  і  директор  пообіцяв  відвести  і  показати  сховище  під  номером  1  одразу  після  зборів.  Було  враження,  наче  батьки  були    задоволені  поточною  ситуацією.  Ніхто  не  намагався  змінити  щось  до  кращого.  Ніхто  не  пручався  вказівкам  керівництва.  Ніхто  вже  не  думав  про  нормальне  "здорове"  життя.  Всіх  все  влаштовувало.
     Коли  збори  закінчились  і  бажаючі  пішли  на  екскурсію  в  "перше"  бомбосховище,  Віккі  підійшла  до  заступниці  директора  по  фінансовим  питанням.  Її  звали  Террі  і  вони  теж  були  знайомі.  Вікк  висловила  їй  своє  занепокоєння  постійним  збоєм  навчального  процесу.
     -  Проти  системи  не  попреш,  -  сказала  Террі.
Звичайно,  куди  ж  мені  одній  перти  проти  мас,  подумала,  Вікк.
-  Я  додатково  викладаю  в  Університеті,  і  ми  зі  студентами  не  ходимо  у  сховище.  А  у  школах  інша  справа  -  пояснила  Террі  і  продовжила,  -  я  була  на  попередньому  скликанні  фінансового  комітету.  Усі  школи  будуть  подаватись  на  обладнання  укриттів.

Вони  ще  хвилин  20  розмовляли  про  політичну  ситуацію  в  країні  і  про  вказівки  "зверху",  а  потім  Віккі  дуже  захотілось  додому.  Вона  попрощалась  і  попрямувала  до  виходу  з  актової  зали.  
На  сходах  вона  зустріла  класного  керівника  своєї  дитини.  І  спитала:
-  і  що  Ви  про  це  думаєте?  
Вчиталька  уточнила  про  що  саме  і    коротко  відповіла,  повторивши  фразу  директора  :  
-  Нам  ніхто  не  дає  гарантій,  що  під  час  тривоги  все  буде  спокійно,  керівник  не  візьме  на  себе  таку  відповідальність.  

Віккі  було  цікаво  від  кого  ж  школа  чекала  гарантій?    Від  ворога?  Чи  існує  колективна  відповідальність?  Чи  все  ж  відповідальність  це  справа  однієї  людини?    Їй  було  і  сумно,  і  дивно  водночас.
-  Я  їх  не  розумію,  -  розмірковувала  жінка  дорогою  додому,  -    Можливо  я  випадаю  з  суспільства,  не  сприймаю  їхньої  реальності?  Я  не  можу  прийняти  війну,  і  людей  які  до  неї  так  смиренно  відносяться.  "Одна  зі  ста".    А  можливо  це  перші  признаки  соціопатії  ?  


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977705
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2023
автор: інша