Вечоріло… сонце пестило хмаринки,
В них неначе, зоріли дрібні жаринки,
Онук грався, часто зирив до крайнеба,
Так красиво, ніби в золоті півнеба,
Немов дзиґа, крутнувсь, скакав, посміхнувся
Вже й до діда, дещо спитати забувся!
Підбіг й очі щурить, хитро запитав,
-Ти допитливим був, як маленьким бігав?
Дивувався і за небом спостерігав?
Я чаклунство, отам побачив угорі,
То так близько й далеко між хмар ліхтарі.
Дід скривився, так неначе з’їв кислицю,
Ану йдем, глянем, на дійство, таємницю.
Не спішив, дід крехтячи вийшов із хати,
Позирнув на небо, - Хочеш жартувати?
Та то ж білі хмари, здаля, мов із вати,
Подивись! Просвічуються промінцями!
Ох дивуєш, ти своїми відкриттями.
Подививсь онук лукаво й гордо мовив,
-Ох ти діду, не вмієш фантазувати,
Казав був, колись фантазер, вихвалявся,
Це ж облом! Я ж подумав, що в тебе вдався.
21.03.2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978015
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.03.2023
автор: Ніна Незламна